Анатолій Рибаков - Кортик

— Сідай.

Мишко сів.

— Що ви обговорювали на зборах? — спитав ректор.

Мишко розповів.

— Так, — сказав Олексій Іванович. — Ухвалити ще половина справи. Треба домогтися, щоб Стоцький справді вибачився і усвідомив усю підлість свого вчинку.

Олексій Іванович помовчав, потім спитав:

— А твою поведінку обговорювали?

— Яку поведінку? — Мишко почервонів.

— Сторонні книги читаєш на уроці, записки пишеш.

— Книгу я не читав, — сказав Мишко, — вона просто так лежала. Записку дійсно писав…

— Скажи, Поляков, — Олексій Іванович уважно подивився на Мишка, — чому тебе цікавить холодна зброя?

— Просто так, — відповів Мишко, дивлячись на підлогу.

— Крім того, — продовжував Олексій Іванович, ніби не чуючи Мишкової відповіді, — ти і твої приятелі цікавитеся шифрами. Все це дуже добре, але скажи мені: навіщо вам все це потрібно?

Мишко мовчав, і, ніби не помічаючи його мовчання, Олексій Іванович знову продовжував:

— Можливо, ваші заняття дуже цікаві, але чи дають вони бажаний результат? Коли все йде успішно, то продовжуйте, а якщо ні, скажи — можливо, я допоможу.

Мишко напружено думав. Може, показати пластинку? Ось уже два місяці, як вони б'ються і не можуть прочитати напис. На обох пластинках зовсім однакові значки, а ключа до них немає. Виходить, Полевой думав, що ключ до шифру в піхвах, а Нікітський розраховував, що він у кортику. Насправді ж, ні там, ні тут ключа немає… А, мабуть-таки треба показати… Якщо вже Олексій Іванович не прочитає — значить, ніхто не розбере.

Мишко зітхнув, вийняв із кишені пластинку від рукоятки кортика і простягнув її Олексію Івановичу:

— Ось, Олексію Івановичу, ми ніяк не можемо розшифрувати оцей напис. Я чув, що це літорея, але ми не знаємо, що таке літорея.

— Так, — сказав Олексій Іванович, розглядаючи пластинку, — це схоже на літорею, а що таке літорея, я тобі поясню. Літорея, — продовжував він, — це тайнопис, що вживався в староруській літературі. Літорея була двох типів: проста і мудра. Проста називалася також тарабарською грамотою, звідси і «тарабарщина». Це досить простий шифр. Літери алфавіту пишуться в два ряди: верхні літери вживають замість нижніх, ніжні — замість верхніх. Мудра літорея — більш складний шифр. Весь алфавіт розбивався на три групи, по десять літер у кожній. Перший десяток літер позначався крапками. Наприклад, «а» — одна крапка, «б» — дві крапки і так далі. Другий десяток позначався рисочками. Наприклад: «л» — одна рисочка, «м» — дві рисочки і так далі. І нарешті, третій десяток позначався кружечками. Наприклад, «х» — один кружечок, «ц» — два кружечки… Значки ці писалися стовпчиками. Зрозумів тепер?

— Це ж дуже просто! — здивувався Мишко. — Тепер я розумію, як прочитати пластинку!

— Це було б просто в тому випадку, — заперечив Олексій Іванович, — коли б на цій пластинці в кожному стовпчику було від одного до десяти значків, а тут найбільше п'ять.

Олексій Іванович сидів замислившись, потім повільно промовив:

— Якщо це літорея, то тут лише половина тексту. Десь повинна бути, і друга.

Ось воно в чому справа! Мишко помацав у кишені піхви. Тепер зрозуміло, чому дідок не міг розшифрувати текст.

— Десь мусить бути друга половина тексту, — повторив Олексій Іванович і запитливо поглянув на Мишка.

Ех, будь що буде! Мишко вийняв піхви, зняв обідок, розгорнув їх віялом і мовчки поклав на стіл.

— Ну от, — засміявся Олексій Іванович, — обережність не заважає.

Він з'єднав обидві пластинки. Мишко тільки тепер побачив, що на одній з них є випуклість, а на другій заглибина, яка показує, де їх треба з'єднувати. Як це він раніше не помітив?

З'єднавши обидві пластинки, Олексій Іванович поклав їх плиском і придавив прес-пап'є.

— Бачиш, — сказав він Мишкові, — вийшла десятизначна літорея. Тепер спробуємо читати.

Він встав, підійшов до шафи, зняв з полички якусь книгу, поклав її перед собою і уважно перегорнув.

— Так, — сказав Олексій Іванович, заклавши сторінки двома пальцями, — озбройся олівцем, папером і пиши.

Мишко взяв олівець, поклав перед собою аркуш паперу і приготувався.

— Пиши, — сказав Олексій Іванович, — «с». Написав? «И», «м». Що вийшло?

— «Сим», — прочитав Мишко.

— Добре, — сказав Олексій Іванович. — «Г», «а», «д», «о», «м». Що написав?

— «Гадом», — сказав Мишко.