Анатолій Рибаков - Кортик

— Тобто як?

— Дуже просто. Адже ти збираєшся в комсомол поступити. Ну от. Комсомольці на фронті воювали. Тепер на заводах і фабриках працюють. А ти що? Стоїш за кулісами, юрбу зображуєш… Ти ось що скажи: хочеш бути режисером?

— Як це режисером? У нас режисер товариш Митя Сахаров.

— Він режисер дорослого драмгуртка, а ми організуємо дитячий, тоді всіх хлопців будуть пускати в клуб. Поставимо п'єсу. Збір — на користь голодаючих Поволжя. Ось так і проявимо себе.

— Правильно! — сказав Славик. — А можна ще й музичний гурток організувати, потім хоровий, малювання.

— Не дозволять… — Шура з сумнівом похитав головою, але по його очах було видно, що йому хочеться бути режисером.

— Дозволять, — наполягав Мишко. — Підемо до товариша Миті Сахарова. Так, мовляв, і так: хочемо організувати свій драмгурток. Хіба він може нам заборонити?

— А він вас у шию! — крикнув Борка, що збирав на смітнику пляшки.

— Не твоя справа! — Генка погрозив йому кулаком. — Торгуй своїми ірисками.

— Звичайно, — продовжував міркувати Шура, — це непогано… Але за характером свого обдарування я виконавець, а не режисер…

— Ну й чудово, — сказав Мишко, — раз ти виконавець, то й будеш виконувати роль режисера. Чого тут думати!

— Добре, — погодився нарешті Шура. — Тільки умова: слухати мене у всьому. В мистецтві найголовніше — дисципліна. Ти, Генко, будеш простаком. Ти, Славко, — героєм, ну і, звичайно, музичне оформлення. Мишка пропоную адміністратором. — Шура поблажливо подивився на решту хлопців. — Інженю й інші амплуа я розподілю потім, після іспитів.

Клуб складався з однієї лише зали для глядачів і сцени. Коли не було спектаклю чи зборів мешканців, стільці зсувалися під один бік і в різних кутках клубу працювали гуртки.

Домашні господарки і домробітниці навчалися в лікнепі. На сцені відбувалися репетиції драмгуртка. Посередині залу більярдисти качали шари, зачіпаючи киями музикантів струнного оркестру. Над усім цим панував завідуючий клубом і режисер товариш Митя Сахаров. Це була вічно заклопотана молода людина в довгій поруділій бархатній толстовці з лискучим чорним бантом і у вузьких штанях «дудочкою». У нього довгий, тонкий ніс і гострий кадик, готовий ось-ось розрізати з середини Митине горло. Розчепіреною долонею Митя щохвилини відкидав назад спадаюче на обличчя довге, пряме, невизначеного кольору волосся.

Коли хлопці ввійшли в клуб, Шура підштовхнув уперед Мишка.

— Говори. Адже ти адміністратор, — а сам відійшов убік з таким виглядом, ніби він тут зовсім ні при чому і сам сміється над цією дитячою витівкою.

— М-да… — процідив Митя Сахаров, вислухавши Мишкове прохання.

— М-да… У мене не театральне училище, а культурна установа. М-да… Культурна установа в лабетах будкому… — І він пішов на сцену, звідки скоро почувся його плачливий голос: — Товаришко Парашина, вникайте в образ, в образ вникайте…

Мишко підійшов до хлопців…

— Нічого не вийшло. Відмовив. У нього не театральне училище, а культурна установа в лабетах будкому.

— От бачите, — сказав Шура, — я так і знав!

— Ти завжди «так і знав»! — розсердився Мишко.

Хлопці стояли замислившись. Лунко стукали шари на більярді. Струнний оркестр розучував «Турецький марш» Моцарта. А з стіни, з плаката, виснажений дідусь протягував кістляву руку: «Допоможи голодаючим Поволжя!». Очі його горіли гарячковим вогнем, і з якого боку не підійдеш до плаката, очі невідступно переслідували тебе, ніби дід повертав голову.

— Є ще вихід, — сказав Мишко.

— Який?

— Піти до товариша Журбіна.

— Ну-у, — махнув рукою Шура, — стане він займатися нашим гуртком, член Московської Ради… Я не піду до нього… Ще на відьму наскочиш.

— А я піду, — сказав Мишко. — Зрештою, це не власний клуб Миті Сахарова… Пішли, Генко!

Широкими сходами вони піднялися на четвертий поверх, де жив Журбін. Мишко подзвонив. Генка в цей час стояв на сходах. Він здорово боявся і, коли почувся за дверима шурхіт, кинувся бігти, скакаючи через три сходинки. Двері відчинила сусідка Журбіна, висока худа жінка з сердитим обличчям і довгими зубами, що випиналися наперед. За злу вдачу хлопці прозвали її відьмою.

— Тобі чого? — спитала вона.

— Мені потрібний товариш Журбін.

— Для чого?

— У справі.

— Яка там ще справа! Вештаються тут… — пробурмотіла вона і захлопнула двері, трохи не прищемивши Мишкові носа.

— Відьма! — закричав Мишко і кинувся вниз по сходах.