Анатолій Рибаков - Кортик

Генка і Славик грали в шахи. Дошка з фігурами лежала на стільці. Славик стояв. Генка сидів на краю широкого ліжка, покритого стьобаною ковдрою, з високою пірамідою подушок, яка своєю верхівкою доходила до маленької іконки, що висіла під самою стелею.

Агріппіна Тихонівна, Генчина тітка, розкачувала на столі тісто. Вона, мабуть, була чимсь незадоволена і суворо поглядала на Мишка, який ввійшов у кімнату.

— Де це ти пропадав? — крикнув Генка. — Дивись, я зараз дам Славкові мат за три ходи… Зараз його: айн, цвай, драй…

— «Цвай, драй»! — загула раптом Агріппіна Тихонівна. — Злазь з ліжка! Найшов місце!

Генка зробив легкий рух, який показував, що він злазить з ліжка.

— Не совайся, а злазь! Я кому говорю?

Агріппіна Тихонівна почала завзято розкачувати тісто, потім знову загула:

— Стид і сором! Дорослий хлопець, а туди ж — капусту порізав, геть усе листя зіпсував! Відповідай: для чого порізав?

— Відповідаю: качан доставав. Він вам однаково ні до чого.

— То не міг ти, дурна твоя голова, обережно різати? Капусту ж то я на голубці приготувала, а ти всі листи попсував.

— Голубці, тьотю, — ліниво відповів Генка, обдумуючи хід, — голубці, тьотю, це міщанський забобон. Ми не якісь там непмани, щоб голубці їсти. До того ж, що це за голубці з пшоняною кашею? Були б хоча з м'ясом.

— Ти мене ще вчити будеш!

— Чесне слово, тьотю, ви мене дивуєте, — продовжував розглагольствувать Генка, не одриваючи очей від шахів. — Ви, можна сказати, така видна людина — і якимись голубцями захоплюєтесь… Хвилюєтеся із-за якогось там качана, здоров'я своє псуєте.

— Не тобі про моє здоров'я турбуватися, — пробурмотіла Агріппіна Тихонівна, ріжучи тісто на лапшу. — Годі. Мовчи, бо ось цієї качалки покуштуєш.

— Я мовчу. А качалкою не погрожуйте, все одно не вдарите.

— Це чому ж? — Агріппіна Тихонівна загрозливо випрямилася на весь свій могутній зріст.

— Не вдарите.

— Чому ж не вдарю, питаю я тебе?

— Чому? — Генка підняв пішака і задумливо тримав його в руці. — Тому що ви мене любите, тьотю, любите і поважаєте…

— Дурень, ну їй-богу, дурень! — засміялася Агріппіна Тихонівна. — І чого ти такий дурень?

— Мат! — оголосив раптом Славик.

— Де? Де? Де мат? — захвилювався Генка. — Правда… От бачите, тьотю, — додав він плачливим голосом, — через ваші голубці вірну партію програв?

— Невелика біда! — сказала Агріппіна Тихонівна і вийшла в кухню.

— Ти що, Генко, весь час з тіткою сваришся? — сказав Славик. — Як тобі не соромно!

— Я? Сварюсь? Ти що! Хіба це сварка? У неї така манера розмовляти, і все. — Генка знову почав розставляти фігури на дошці: — Давай зіграємо, Мишко.

— Ні, — сказав Мишко, — пішли у двір… Чого дома сидіти!

Генка склав шахи, закрив дошку, і хлопці побігли у двір.

Уже травень, але сніг на задньому дворі ще не розтав. Навалені за зиму кучугури снігу осіли, почорніли, зляглися, але, захищені восьмиповерховими будинками, що тісно стояли один біля одного, не піддавалися сонцю, яке зрідка виповзало у двір і дрімало на вузькій смужці асфальту, на білих квадратах «класів», де стрибали дівчатка.

Потім сонце піднімалося, ліниво дерлося по стіні все вище й вище, аж доки не ховалося за будинками, і тільки одутлі щілини асфальту ще довго видихали з землі теплий хвилюючий запах.

Хлопці гралися царськими мідяками в пристіночок. Генка зі всієї сили розчепірював пальці, щоб дотягнутися від свого мідяка до Мишкового.

— Ні, не дістанеш, — говорив Мишко, — не дістанеш… Бий, Жила, твоя черга.

— Ми вдаримо, — бурмотів Борка, націлюючись на Славиків п'ятак, — ми вдаримо… Єсть! — Його широкий сплюснутий п'ятак накрив Славикового. — Гони копійку, буржуй!

Славик почервонів:

— Я вже все програв. За мною буде!

— Чого ж ти в гру лізеш? — закричав Борка. — Тут у борг не грають! Давай гроші!

— Я ж тобі сказав — немає. Відіграю і віддам.

— Ах, так! — Борка схопив Славиків п'ятак. — Віддаси борг, тоді одержиш назад.

— Яке ти маєш право? — Славиків голос тремтів від хвилювання, на блідих щоках виступив рум'янець. — Яке ти маєш право це робити?

— Значить, маю, — бурмотів Борка, ховаючи п'ятак у кишеню. — Будеш знати іншим разом.

Мишко протягнув Борці копійку:

— На, віддай йому биту… А ти, Славко, не маєш грошей — то не грай.