Анатолій Рибаков - Кортик

Прохід став зовсім вузенький. Мишкове плече торкнулося протилежної стіни. Він зупинився. Покликати Борку? Ні, нізащо… Він підняв руку і намацав холодну залізну трубу. Десь дзюрчала вода. Раптом сильне шарудіння почулося над його головою, йому здалося, що якась величезна жаба кинулася на нього. Він метнувся вперед, ноги його провалилися в пустоту, і він полетів кудись униз…

Коли минув перший переляк, він піднявся. Падіння не завдало йому шкоди. Тут видніше. Невиразно видно сірі нерівні стіни. Це вузенький прохід, розташований перпендикулярно до того, по якому йшов Мишко, приблизно на піваршина нижче від нього.

— Мишко-о! — почувся голос. У верхньому коридорі затемніла Борчина постать. — Мишко! Ти де?

Мишко не озивався. Ага! Заговорив! Нехай пошукає.

Мишко притиснувся до стіни й мовчав.

— Мишко, Мишко, де ти? — стурбовано бурмотів Борка, висунувши голову й оглядаючи прохід. — Чого ж ти мовчиш! Мишко…

— Де твій підземний хід? — насмішкувато запитав Мишко. — Де мерці? Показуй!

— Оце і є підземний хід, — зашепотів Борка, — тільки туди ходити не можна. Там самі труни з мерцями стоять.

— Боюсь я твоїх мерців! — Мишко рушив уперед до проходу.

Але Борка схопив його за плече.

— Дивись, Мишко, — хвилюючись, зашепотів він, — кажу тобі, ходімо назад, бо гірше буде.

— Чого ти мене лякаєш?

— А ти не йди. Ми без ліхтаря все одно нічого не знайдемо. Я завтра дістану ліхтаря, тоді підемо.

— Не обдуриш? Знаю я тебе!

— Їй-богу! Щоб мені провалиться на цьому місці! А не підеш назад, дивись: вийду і не повернусь. Пропадай тут.

— Я злякався дуже! — презирливо відповів Мишко, але поліз слідом за Боркою назад.

Вони вийшли з підвалу. Яскраве сонце засліпило їм очі.

— Так дивися ж, — сказав Мишко, — завтра вранці.

— Все, — відповів Борка, — домовилися.

На задньому дворі з'явився Шура Огурєєв, або, як його називали хлопці, Шурко Великий, найвищий у дворі хлопець. Він вважався великим артистом і був членом драмгуртка клубу. Цей клуб містився у підвальному приміщенні першого корпусу і належав будкому. Хлопців туди не пускали, крім Щурка Великого, який з цього приводу дуже задавався.

— А, здоров, Стовпе Верстовичу! — привітав його Мишко.

Шура кинув на нього повний достоїнства погляд:

— Що це в тебе за дитячі вихватки! Я думав, що ти вже виріс з дитячого віку.

— Ти, бач, який серйозний! — сказав Генка. — Де це тебе так вивчили! Чи не в клубі?

— А хоч би і в клубі. — Шура зробив багатозначну паузу. — Вам же добре відомо, що в клуб пускають тільки дорослих.

— Подумаєш, який дорослий знайшовся! — сказав Мишко. — Вигнався довгий, як верста, от тебе й пускають у клуб.

— Я клубний актив, — важно відповів Шура, — а коли тобі завидно, так і скажи.

— Нас у клуб не пускають тому, що ми неорганізовані, — сказав Славик, — а он на Красній Прєсні, кажуть, є загін юних комуністів, і вони мають свій клуб.

— Так, є, — авторитетно підтвердив Шура, — тільки вони звуться якось по-іншому, не пригадую як. Але то для маленьких, а дорослі вступають у комсомол.

Шура натякував на те, що він відвідує комсомольський осередок на фабриці й збирається вступити в комсомол.

— Здорово… — задумливо промовив Мишко. — У дітей є свій загін!

— Це, мабуть, скаути, — сказав Генка. — Ти, Славко, щось тут плутаєш.

— Ні, я не плутаю. Скаути носять сині галстуки, а ці — червоні.

— Червоні? — перепитав Мишко. — Ну, коли червоні, значить, вони за радянську владу. І потім, адже на Красній Прєсні — які там можуть бути скаути! Це ж найбільш пролетарський район.

— Так, — підтвердив Шура, — вони за радянську владу.

— І в них є свій клуб?

— Аякже, — сказав Шура і непевно додав — В них у кожного є членський квиток.

— Здорово!.. — знову протягнув Мишко. — Як же я про це нічого не чув? Ти це, Славко, звідки все знаєш?

— Один хлопець у музикальній школі розповідав.

— Чому ж ти докладно про все не дізнався? Як вони називаються, де їхній клуб, кого приймають…

— «Приймають»! — засміявся Шура. — Думаєте, так просто: взяв і поступив. Так тебе й прийняли!

— А чому ж не приймуть?

— Не так воно вже й просто! — Шура багатозначно похитав головою. — Спочатку треба проявити себе.

— Як це — проявити?

— Ну… взагалі, — Шура зробив непевний жест, — показать себе… Ну ось, як дехто: працює в клубі, ходить на комсомольські збори…

— Гаразд, Шурко, — перебив його Мишко, — не треба вже занадто задаватися! Ти багато задаєшся, а користі від тебе жодної.