Роберт Артур - Таємниця «Вогняного Ока»

Я її про всяк випадок прихопив. І коли нагнувся в ямі!» щоб підняти впущений камінь, там його й підмінив.

— Юпе, ти — геній, — прорік Боб.

— Достеменно! — підтвердив Гус. — Гарно ти обвів їх круг пальця.

— Це просто чарівно! — вигукнув Піт.

Але тут за їхніми спинами пролунав холодний спокійний голос:

— А тепер, юначе, я заберу у вас цей камінь. Будь ласка, віддайте його мені, я чекаю.

Не встигли хлопці збагнути, що ж це діється, як потужний ліхтар над входом у контору яскраво спалахнув.

З-за рогу будинку контори, де він стояв у темряві ніким не помічений, до них підходив високий худий чоловік. Він простяг до хлопців руку. В другій руці він стискав тростину-шпагу, показуючи, що не забариться пустити її в хід. Хлопці вибалушили на нього очі, вони все ще не розуміли, що діється.

— Не думайте втекти! — попередив він, піднімаючи тростину. Його рука продовжувала тягтися до каменя. — Ну ж бо, — наполягав він, — я чекаю. Чекаю на вас тут цілий вечір. Гарна вигадка — посадити до розкішного «ролс-ройса» манекенів, але я на неї не купився. Я був певен, що ви перехитруєте цих дрібних злодюг, які ні на що, крім фальшивих вусів та полювання за бюстом Августа, не здатні. Я відразу зрозумів, що бюсти — хибний слід, і сказав їм про це. А ось ви рухалися в правильному напрямку і добули камінь. Тепер віддайте його мені.

Боб зрозумів, що це кінець. Нічого не поробиш — доведеться рубін віддати. Але Юпітер не ворухнувся, пурпуровий камінь все ще лежав у нього на долоні. Хлопець наважився і заговорив:

— Пане Рандур, ви з храму Справедливості у Флешиварі?

— Так, юначе, — відповів Мічений, — я той, хто зв'язує цей храм із зовнішнім світом. Упродовж п'ятдесяти років я, а до мене — інші брати з нашого храму шукали рубін, щоби Справедливість знову отримала здатність викривати зло і захищати добро. Цей камінь підступно викрали; зрадник, один з колишніх служителів храму, продав його, цей нікчема боявся, що магічна сила каменя викриє його чорні справи. Пройдисвіта спіткало лихо, як і кожного, хто заволодів каменем нечесно. Віддайте мені рубін, доки його злі чари не накоїли біди.

І на підтвердження сказаного він знову заніс тростину-шпагу. Але Юпітер, як і раніше, стояв без руху.

— Злі чари мертві, камінь очистився, — сказав він. — Тепер його можна знайти, отримати як подарунок або купити, але не можна забрати силоміць або вкрасти. Так мовиться в легенді. Я його знайшов, отже, мені він нічим не загрожує. А тепер я дарую його Гусу. Тримай, друже, — він передав камінь Гусу, і той, трохи розгублений, узяв його. — Тобі його подарували, тому ти теж у безпеці. А от коли ви, пане Рандур, силоміць відберете в нього камінь, усі злі чари цього рубіна впадуть на вашу голову.

Мічений довго мовчав. Тільки поглядом, здавалось, проколював хлопців наскрізь. Він повільно опустив одну руку в кишеню.

— Я сподівався, що зумію налякати вас так сильно, що ви самі віддасте мені камінь, — мовив він, — але бачу, що помилився. Ви маєте рацію, я ніколи б не наважився силоміць забрати камінь. Що ж, коли так…

Він вийняв з кишені руку, в ній був довгастий зеленавий аркуш. Мічений передав його Гусу.

— Коли так, то я можу купити його. Це засвідчений банком чек. Я згоден заплатити за «Вогняне Око», позаяк не зміг отримати його в інший спосіб. Може, хтось запропонував би вам і більшу суму, але може статися так, що ви взагалі не зможете його продати. Тінь його лихої долі ще довго затьмарюватиме цю коштовність і відлякуватиме колекціонерів. Тому раджу вам згодитись на мою пропозицію.

Гус розгублено взяв чек, подивився на нього і аж рота відкрив з подиву.

— Отакої! — вигукнув і по-вуличному чвиркнув крізь зуби. — По руках, забирайте камінь.

Він подав Міченому рубін. Той заховав його до кишені. На прощання він сказав хлопцям:

— Не бійтеся тих пройдисвітів з фальшивими вусами. Це просто дрібні шахраї, які почули про захований скарб і вирішили його знайти, щоб перепродати мені. Також прошу вибачити недоречну спробу налякати вас, щоб змусити віддати камінь задарма. — Він замовк.

— Ага, якщо вам цікаво, як я сюди потрапив, — знову заговорив він. — Я прочитав замітку в газеті про смерть містера Августа. Багато років я шукав хоч найменший натяк — і нарешті знайшов цей камінь. А тепер — прощавайте.

Ступаючи тихо, мов кіт, він зник у темряві. Почувся шум автомобіля, і все стихло. Четверо хлопців дивились один на одного.

— Ущипніть мене, абощо, — заговорив Боб після тривалої мовчанки. — Я не можу повірити, що це не сон.