Роберт Артур - Таємниця «Вогняного Ока»

— Все добре, Уортінгтоне, — схвалив Юпітер, — тепер їдьте з великою швидкістю надбережжям, а тоді поверніть у гори й покрутіться там години зо дві. Потім верніться сюди і вивантажіть манекени. Після цього ви вільні. Мабуть, більше ми з вами не побачимось. Наш термін користування «ролс-ройсом» кінчився.

— Так, я знаю, — відповів водій, — і вельми шкодую про це. Мені дуже подобалось працювати з вами. То я поїхав!

— Виїздіть із двору з вимкнутими фарами і не вмикайте їх, доки не від'їдете зо два квартали, — попередив Юпітер.

Хлопці провели поглядами «ролс-ройс», який швидко зник у темряві, немовби намагався уникнути сторонніх поглядів.

— Так, — зауважив Боб, — коли хтось стежить за подвір'ям, він повинен вирішити, що ми поїхали. Принаймні на якийсь час ми його обвели круг пальця.

— Сподіваюся, що він учепиться за це авто, аби простежити, куди ми їдемо, — обізвався Юпітер, — а ми тим часом виліземо через Лазівку Рудих Волоцюг і сядемо у вантажівку до Ганса. Піте, візьми металошукача.

Піт узяв коробку з довгою ручкою, яку змайстрував Юпітер, і вони рушили до лазівки Рудих Волоцюг — штахету в закутку подвір'я, кілька дощок якого відсовувались. Через лазівку вони потрапили на темну вулицю і за кілька кварталів від будинку знайшли вантажівку з Гансом, який чекав на них в умовному місці. Здається, ніхто за ними не стежив.

Дорога до Часового каньйону минула без пригод. Коли вони під'їхали до напівзруйнованого будинку Гораціо Августа, там панувала глибока тиша. На газоні кілька самоскидів та бульдозер завмерли в очікуванні нового робочого дня, але, на щастя, сторожа біля них не було.

— Гансе, коли ми зійдемо, — сказав Юпітер, — постав вантажівку поперек дороги, щоб ніхто не зміг проїхати, і пильнуй. Коли помітиш, що хтось наближається, посигналь.

— Добре, Юпе, — згодився водій.

— Поки що все йде, як заплановано, — тихо проказав Юпітер, — а тепер попросимо детектор запитати в орла, де треба копати.

— Може, ти нарешті поясниш, що задумав? — запитав Піт, коли вони зістрибнули з вантажівки, прихопивши два заступи і змайстрований Юпітером прилад.

— Це пристосування — металошукач, — пояснив Юпітер, він узяв пристрій і рушив до газону. — З його допомогою ми знайдемо будь-який металевий предмет, навіть якщо він закопаний на два метри в землю.

— Але ж «Вогняне Око» не металевий предмет, — заперечив Боб.

— Звісно, ні, але коли я нагнувся зашнурувати черевика після того, як сфотографував будинок, — сказав Юпітер, — я зумисне загубив серед трави півдоларову монету, щоб у такий спосіб позначити місце. На цій монеті викарбуваний орел — ось його я й запитаю, де нам копати.

— Але ж на той час було тільки п'ятнадцять хвилин на третю, а не пів на третю, — згадав Гус, доки вони йшли газоном.

— А я приміряв, де кінчатиметься тінь через п'ятнадцять хвилин, — відповів Юпітер. — Тож коли я помилився, то не набагато.

Він зупинився і поклав на землю плоску коробку пристрою, клацнувши вмикачем, заходився водити детектором по землі.

— Коли він натрапить на метал, відразу запищить, — пояснив Юпітер. — Звісно, в темряві нелегко зорієнтуватися, але, здається, я стояв десь тут.

Він продовжував водити приладом по землі, поступово зона пошуків ширшала. Коли він стомився, його змінив Піт, але детектор уперто мовчав.

— Загубили ми твого орла, — стомлено сказав Піт, — газон дуже великий, цілу ніч можна його обстежувати.

— Монета має бути десь тут, — запевнив його Юпітер, — я трохи втиснув монету ребром у землю, щоб її не помітили. Другий, ну ж бо, проведи приладом ось тут.

Піт провів металошукачем по траві і здригнувся — у навушниках почувся писк.

— Ще раз! Ти рухав надто швидко, — шепнув йому Юпітер.

Піт повільно провів металошукачем по тому ж місцю. Цього разу запищало голосно, і він опустив детектор на землю.

— Це тут! — вигукнув він.

Юпітер став на коліна і, ввімкнувши ліхтарика, присвітив навколо себе. Повзаючи по траві, нарешті таки знайшов монету.

— Копати треба тут, — мовив він. — Може, я трохи помилився, тому доведеться чималу яму вирити.

Піт узяв у Боба заступ і почав копати. Яма поступово глибшала. Крім шурхоту заступа об землю, у каньйоні не було чути жодного звуку, навіть цвіркуни мовчали. Хлопці чекали, що заступ наткнеться на метал або дерево, ну, на якусь скриньку, але даремно. Нарешті Піт розігнувся й замурзаною в землі рукою витер чоло.