Роберт Артур - Таємниця «Вогняного Ока»

— Що трапилось, Юпе? — Піт перейшов на шепіт.

— Чш-ш-ш, сюди хтось іде. Поглянь!

За дверима, які відокремлювали льох від решти підвалу, зблиснуло світло — і почулися тихі голоси.

— Біжімо звідси, — шепнув Піт і смикнув на себе ручку дверей, через які вони щойно зайшли.

На жаль, він зробив це надто різко, і ручка зламалась у нього в руці. Голоси та світло наближалися, а Піт затис у долоні зламану ручку. Відчинити двері тепер вони не могли.

Хлопці опинились у пастці.

Голоси наближалися. Кроки зупинились перед дверима винного льоху. З-під дверей у темряву вихопився промінь світла.

— Льох для вина ми вже обшукували, — сказав низький голос, — там нема що робити.

— Ми весь будинок обшукали, — роздратовано відгукнувся інший, дуже грубий голос, — лише в тому льосі просиділи півгодини. Джексоне, коли ти водиш нас за ніс…

— Ні, присягаюсь вам, що ні, — мовив тонкий старечий голос. — Якби він був у будинку, то ми б його знайшли. Кажу вам, тут немає тайників, про які я не знав би. Адже я у містера Вестона, тобто, я хотів сказати, у містера Августа служив двадцять років.

Джексон! Піт відчув, як напружився Юпітер. Він згадав, як Двігінс розповідав їм про подружжя Джексонів, єдиних слуг дідуся Гораціо.

— Джексоне, ти добре подумай, — сказав перший голос, — ми сюди прийшли не бавитись. Тут пахне великими грошима, і ти теж отримаєш свою частку, коли ми знайдемо «Вогняне Око».

— Я розповів вам усе, що знав, присягаюся, — жалібним голосом промовив Джексон. — Він його, мабуть, сховав, коли нас з Агнес не було вдома. Наприкінці він перестав нам довіряти, хоча ми служили йому вірою та правдою стільки років. Він став якимось дивним, йому все ввижалося, що за ним стежать.

— Цю оборудку він хитро залагодив і недаремно нікому не довіряв. Кожен стане хитрим, якщо треба сховати такий камінь, як «Око», — прогув грубий голос. — Не второпаю я ніяк, навіщо йому спало на думку ховати в голову Августа цю підробку.

Хлопці слухали, затамувавши подих, вони забули навіть, у яку скруту потрапили. Якщо ті, за дверима, знали про підроблене «Вогняне Око», то вони були заодно з Чорновусим або Міченим. З наступної фрази діти отримали відповідь і на це питання.

— Бідолашний Гуго! Як він зажурився, коли дізнався, що це — підробка. Як швидко звів з ним рахунки той, з трьома крапками на лобі.

Від тону, яким це було сказано, та наступного злісного хихотіння у Піта спиною забігали мурашки. Він згадав закривавлене блискуче вістря.

— Та до дідька того Гуго, — мовив Грубий. — Ти запитуєш, навіщо та підробка в голові Августа? На те, аби нас збити з пантелику. Я думаю, що рубін захований в цьому будинку.

— Якщо він і тут, джентльмени, то вам доведеться весь будинок розібрати по камінчику, аби його знайти, — сказав Джексон. — Присягаюся, що не маю найменшого уявлення, де його шукати. Будьте ласкаві, відпустіть мене додому в Сан-Франциско, до дружини. Я зробив усе, що міг, слово честі.

— Ми подумаємо, — відповів Грубий, — можливо, і відпустимо. Хто б нам пригодився, то це товстун зі складу старих речей. Я розпитав про нього сусідів, і вони сказали, що у цього хлопчиська голова працює, мов комп'ютер, хоча з виду він тупий. Можу побитися об заклад, він знає набагато більше, ніж говорить.

— А як нам його дістати? — запитав Басовитий. — Хоча над цим варто помізкувати. Гаразд, ходімо нагору, подумаємо, що нам робити далі.

— А як же потаємні сходи й кімната перед ними? — запитав Грубий. — Треба ще там подивитися. Адже вони не випадково збудовані.

— Ні, це надто просто, — заперечив Басовитий. — Джексон же казав, що це був усього-на-всього запасний хід до льоху, аби в льох можна було спуститися просто з бібліотеки. Джексоне, так?

— Саме так, — підтвердив Джексон. — Двадцять років тому містер Август розставляв у бібліотеці книжкові шафи і заради розваги зробив так, що за однією з них відчинялися двері до сходів. Цими «сходами він вечорами. спускався до льоху. Він часто казав, що хлопчаком в Англії він мріяв жити у великому будинку з потайними сходами.

— От бачиш, — мовив Басовитий, — ходімо нагору — мені якось не по собі стає в цьому підвалі.

Світло за дверима згасло. Невдовзі хлопці почули кроки, які відлунювали на дерев'яних сходах. Потім ляснули двері, і діти знову зосталися в льосі самі.