Роберт Артур - Таємниця «Вогняного Ока»

— Не можу згадати… Вони зараз на веранді. Але, здається, один з них якийсь Август. Я завтра привезу їх вам.

— Не турбуйтесь, будь ласка, місіс Петерсон, — швиденько проказав Юпітер, він аж на стільці підскочив, почувши таке, — ми самі приїдемо й заберемо їх. Продиктуйте мені, будь ласка, вашу адресу, сьогодні ввечері ми під'їдемо до вас.

Він квапливо записав адресу місіс Петерсон і поклав слухавку.

— От і знайшовся Август Дужий, — повідомив він Піта і Гуса. — Коли повернеться вантажівкою Ганс, ми поїдемо по них.

— Чудово! — сказав Піт, і тихенько додав: — Сподіваюся, ми доберемося до Августа швидше, ніж Мічений добереться до нас.

А Боб тим часом заходив до публічної бібліотеки Рокі-Біч, де він працював увечері. Побачивши його, бібліотекарка міс Бенет здивувалася:

— Мої вітання, Бобе, а я думала, що сьогодні у тебе вільний день.

— Це справді так, — відповів Боб, — я прийшов трохи почитати.

— Он як, а я хотіла попросити тебе допомогти, — міс Бенет ніяково усміхнулася. — Сьогодні важкий день. Зібралося чимало книг, які треба розкласти на стелажі. Бобе, ти мені допоможеш?

— Звісно, міс Бенет, — згодився Боб.

Міс Бенет попрохала Боба почати з реставрації обкладинок дитячих книг. Боб приніс їх до книгосховища і там липкою стрічкою акуратно підклеїв порвані обкладинки. Коли закінчив цю роботу, міс Бенет показала чималий стосик книг, які потрібно розкласти на полиці. Коли здолав і це, бібліотекарка попрохала його зібрати книги, що залишились на одному зі столів у залі для читачів. Боб заходився їх складати і, зиркнувши на одну з обкладинок, мало не підстрибнув. Це була книга «Славетні коштовні камені та їх історії», — саме та, по яку він прийшов до бібліотеки.

— Бобе, щось не так? — запитала міс Бенет.

Боб заперечливо похитав головою.

— Ні, міс Бенет, усе гаразд. — Він приніс книгу до столика, за яким сиділа бібліотекарка, і показав їй. — Річ у тім, що саме цю книгу я й хотів почитати, тому й здивувався, коли побачив її на столі.

— Це ж треба, так збіглося. — мовила міс Бенет і поглянула на назву, — її вже давно ніхто не запитував, а тут раптом запитують двічі за один день.

Але Боба такий збіг обставин не здивував.

— А ви не пригадаєте, хто брав цю книгу? — запитав він.

— Мабуть, ні. Сьогодні було багато читачів, у мене в голові хаос.

Боб відчайдушно намагався вияснити, хто це міг бути. Вирішив запитати перше, що спало на думку.

— А чи не був це читач середнього зросту, чорновусий і з окулярами у важкій оправі? — допитувався він.

— Здається, був такий, — замислилась міс Бенет. — Так, саме він брав цю книгу. Я згадала, коли ти його описав. А ти його знаєш?

— Мені розповідали про нього, — ухильно відповів Боб. — Перепрошую, вам потрібна ще моя допомога?

Міс Бенет заперечливо похитала головою, і Боб пішов до читального залу. Отже, Чорновусий уже тут побував, отже, він теж натрапив на слід!

Боб заглибився в книгу. У ній було безліч цікавих оповідей про те, як були знайдені найславетніші коштовні камені та які на них чекали пригоди. Нарешті, віддавши належне історії алмазу «Надія», який, попри свою назву, приніс чимало лиха, Боб віднайшов те, що шукав. Один розділ мав назву «Вогняне Око». Боб заходився читати.

Виявилося, що «Вогняне Око» — це рубін завбільшки з голубине яйце, густого пурпурового кольору. Як і коли його знайшли, невідомо, але про цей камінь згадувалося в багатьох легендах Китаю, Індії і Тібету впродовж віків. Ним володіли раджі, імператори, королеви, принци і заможні купці. Безліч разів його викрадали, і не один його власник попрощався з білим світом через нього. Часто володарі цієї коштовності зазнавали поразки у битвах, вони втрачали все майно, на них чигали різні лиха. На совісті цього каменя була смерть п'ятнадцяти або й більше людей.

Формою камінець нагадував око і вважався дуже коштовним. Щоправда, коли порівнювати з іншими подібними камінцями, вартість його була не така висока, позаяк у камені був дефект. Усередині рубіна була каверна, а це вважається дуже значною вадою.

Оповідь про «Вогняне Око» закінчувалась такими словами: «Є коштовності, які, здається, вже своїм існуванням породжують біди. Один за одним гинуть їх володарі у кращому випадку, вони тяжко хворіють або втрачають майно. Якась фатальна сила сконцентрована в них, і жоден володар такого каменя не може почувати себе у безпеці. Алмаз «Надія» мав таку погану славу, аж доки його не подарували Смітсонівському музеєві у Вашингтоні. Ще один такий камінь — «Вогняне Око». Не багатьом з його володарів поталанило уникнути лихої долі. Врешті-решт якийсь індійський махараджа на знак каяття приніс його в жертву храмові Справедливості в глухому гірському поселенні Флешивар в Індії.