Анатолій Алексін - Дуже страшна історія

— Ні, ми не самі… Нам Нінель дозволила!

— Навіщо? Навіщо ти це сказав?! — я смикнув його за рукав.

Та вже було пізно. Мама кричала, що вона народила Покійника не для того, щоб його втратити. Чи щось таке.

Я знову, як досвідчений детектив, уявив собі всю розмову.

— Як могла наша вчителька це зробити? Адже ми її попереджали! — кричала мама.

— Коли попереджали?.. — здивувався Покійник.

І я ще раз зрозумів, наскільки то краще, коли на батьківські збори йдуть не батьки, а йде старший брат: Покійник не знав ніяких подробиць.

— Ну, це вже остання краплина! — кричала мама, немовби з сусідньої дачі. Але всіх слів не було чути, і мені доводилося догадуватись.

— Як то остання? В якому розумінні? — дивувався Покійник.

Я зрозумів, що його мама була серед тих, хто нападав на нашу Нінель.

Гліб похилився так низько, як не хилився ще ніколи.

— Ходи! Твоя черга! — сказав я з погано прихованою злістю.

— Я потім… Після тебе… Я можу потім…

— Ще б пак: адже в тебе вдома ніхто не хвилюється! Ти, звичайно, заздалегідь попередив. Хто-хто, а ти знав…

Ніхто з присутніх нас не зрозумів. Але ми добре зрозуміли один одного: Гліб заздалегідь знав, що ми пізно повернемося. Він зробив для цього все, що міг. І, звичайно, ще вранці попередив, щоб його не чекали.

— Про Нінель Федорівну ти не подумав? — тихо, трохи вгамувавши свій справедливий гнів, спитав я. І погрозливо, але пошепки, щоб інші не чули, додав: — Незабаром я з'ясую все. Всі мотиви! Навіщо це тобі було потрібно?.. Га? Потім поясниш. А зараз дзвони. Мов нічого й не сталося. Інакше всі догадаються раніш, ніж треба.

Він вагався.

— Дзвони, немовби і в тебе вдома хвилюються!

Він підкорився.

— Ми тут… Я пізно… Об одинадцятій… — повідомив він те, що його тато, син письменника Гл. Бородаєва, і так чудово знав.

Я здаля обливав Гліба крижаним струменем зневаги. Але так, щоб цей струмінь не влучив ненароком в інших, тобто щоб мого погляду не перехопили і не здогадались про щось перше, ніж я закінчу розслідування.

Потім я дізнався адресу Принца, записав її й набрав номер свого телефону. Він також довго був зайнятий.

«Може, теж дзвонять у морг? — подумав я. — Або Костя розмовляє з своїми приятелями? А точніше сказати, з приятельками?» Телефон був зайнятий хвилин п'ятнадцять, не менше. Але й не більше, бо я перевірив по годиннику, що був на руці в Наташі. У мене теж був годинник, але я намагався якнайчастіше звертатися до її маленького годинничка. Брав Наташину руку, підносив до самісіньких очей. Це були незабутні хвилини!

Номер був зайнятий, а я радісно усміхався. Усі поглядали на мене з подивом.

— Коли так довго, значить, це напевне Костя, — почав я пояснювати. — Мій брат! Саме він має збігати до батьків Принца. Добре, що він дома!

Нарешті я висловив Кості своє прохання.

— А Нінель Федорівна з вами? — спитав він таким тоном, яким звичайно не запитують про вчителів. — І вона теж просить мене?

— Так! — Я збрехав. Але задля високої мети!

— В такому разі я зроблю це негайно. Перекажи їй моє вітання і повідом, що я ходитиму на всі батьківські збори. Хай якнайчастіше їх скликає. Салют! Я мчу до батьків Круглова!..

Круглов — це було прізвище Принца.

Навіть не дуже досвідчене око могло безпомилково визначити, що у всіх настрій поліпшився: ми вже не хвилювалися за своїх батьків, бо вони вже не хвилювалися за нас.

Моя мама не була так тяжко хвора, як Наташина. Але я часто думав про мамине й татове здоров'я. Одного разу я почув по радіо, що довголіття немовби дістають у спадщину від батьків, від бабусь і дідусів. Одне слово, від предків. Це мене дуже порадувало: мої бабусі й дідусі — всі четверо! — були бадьорі й здорові. Значить їхні діти, тобто мама й тато, теж мали прожити дуже довго.

Один дідусь був навіть такий здоровий, що років десять тому розірвав шлюб з бабусею, яка тоді ще не була бабусею в повному розумінні цього слова, і тому теж змогла вийти заміж удруге. Тепер інколи дідусь (по маминій лінії) приходив до нас у гості, як казали, «з молодою дружиною», а бабуся (теж по маминій лінії) приходила з своїм «молодим чоловіком», який був старший за неї років на п'ятнадцять. Ми завжди зустрічали їх дуже радо. Єдине, за чим треба було стежити, — це щоб бабуся з чоловіком і дідусь із дружиною не приходили одного й того ж дня, тобто, як казав Костя, «щоб не зустрічалися». Я поцікавився якось прабабусями й прадідусями, — виявилося, що вони також жили на світі довго. Тепер залишалося мріяти тільки про те, щоб лікар, який виступав по радіо, не помилився: я покладав на спадковість великі надії! Я дуже хотів, щоб мама й тато завжди були здорові…