— Та він мене… Адже це я його спершу — А потім з вами разом… Він не простить!
— О, який ти наївний! Невже ти гадаєш, що я всього цього не передбачив? Викладаю свій план коротко або, як кажуть, конспективно. Розжовувати ніколи. Для Племінника все повинно мати такий вигляд… Ти не з нами. Ти проти нас! Затямив? Спершу ми силоміць витягли тебе з підвалу, бо ти, як вірний Племінників спільник, хотів там залишитись. Затямив? Потім ти весь час поривався виконати свій обов'язок спільника злочину й звільнити Племінника з підземелля. Щоб ти так дуже не поривався, ми тебе зв'язали мотузком. А самі побігли на станцію… Тоді ти нелюдським зусиллям волі розірвав мотузки, кинувся на допомогу спільникові й звільнив його! Затямив? Можеш не повторювати: нема часу! Скажи: ти згоден?
— Згоден…
Перед усіма іншими я розкрив лише частину цього плану: адже вони не знали, що Гліб був спільником…
— Мій скромний задум здійснить Гліб Бородаєв! — сказав я. — Щоб наш бідний в'язень не розтерзав його, все матиме такий вигляд… Оскільки Глібів дідусь носив Племінника на руках, Гліб немовби одразу хотів звільнити його з ув'язнення. Але ми не давали. І навіть зв'язали бідного Гліба. Коли ж ми побігли на станцію, він розв'язався і звільнив того, кого дідусь носив на руках. Племінник обніме свого благородного визволителя! А ми чекатимемо на Гліба в лісі, біля того величезного пенька, на якому сидів Покійник. Пам'ятаєте? Так… Тепер залишається його зв'язати!
— Кого? — злякано прошепотів Покійник.
— Гліба, звичайно! Його зовнішній вигляд має промовляти про відчайдушну боротьбу, яку він вів з нами. Синці, подряпини… У тебе нема синяків?
— На жаль, нема… — винуватим голосом сказав Гліб.
— Пошукай! Інколи ми непомітно вдаряємося об щось, а синяки лишаються. Треба, щоб Племінник побачив їх!
Гліб оглядів свої руки.
— А на тілі? Пошукай як слід!
Дівчатка відвернулися.
— Ніде нема… Жодного синяка… — сумно повідомив Гліб.
— І подряпин нема?
— Жодної…
— Дуже шкода. Не дряпати ж нам тебе навмисно! — сказав я голосно. — І додав тихо, на вухо Глібові: — Хоча ти це й заслужив!
— Як же тепер… Що робити? — спитав Гліб.
— Ну, хоча б розстебни сорочку, відірви від неї кілька ґудзиків… Але не викидай їх, а тримай у кулаці: покажеш Племінникові. Це буде речовий доказ!
Гліб одірвав ґудзики просто, як кажуть, з м’ясом: надто вже він хотів добитися обставин, що пом'якшують провину!
— Тепер як слід скуйовди чуба! Так… Добре. А тепер головне: ми перев'яжемо твій тулуб мотузкою. А руки залишимо вільними, і б ти міг відкрити ними англійський замок. Або краще так: прив'яжемо тебе до стільця. І ти із стільцем на спині підеш його випускати. Візьмемо стільця, який легший. Оцього, плетеного.
— Я і важкого… Будь ласка…
Гліб був готовий на все!
— Давайте мотузка! — скомандував я.
Але ніхто мені його не дав. Мотузка не було.
— Може, без нього обійдемося? — сказав Покійник, якому дуже не терпілося якнайшвидше втекти на станцію.
— Не обійдемося! — відповів я. — Подряпин нема, синців нема!.. Ще й мотузка не буде? Треба якнайбільше доказів боротьби, яку вів з нами Гліб. Щоб Племінник повірив. Ми не можемо ризикувати життям товариша! — І тихо шепнув Глібові на вухо: — Хоча твоїм життям можна було б і ризикнути.
Я весь час забував про священне правило: не завершивши розслідування, не висувай обвинувачення! Забував і спохвачувався. Спохвачувався і знову забував…
Але Гліб не ображався. Гостре відчуття провини терзало його.
— Там, на горищі… — сказав він. — Сушать білизну… Значить, мотузки…
— На горищі? — перепитав я.
— Нагорі… Там темно. І взагалі…
— Покажи дорогу!
— І я з вами! — зголосився благородний Принц Датський.
— Ні, залишайся тут, — сказав я. — А що, як Племінник вирветься на волю! Доведеться боронити жінок. Хоч одного мужчину треба залишити!
— А я? — тихо спитав Покійник. — Хіба я…
— Авжеж, звичайно! Ти давно хотів умерти. Ось, може, і випаде нагода…
Ми з Глібом рушили на горище. Коли ми вже виходили з кімнати, нас наздогнав голос, який я не міг переплутати ні з яким іншим на всьому білому світі:
— Обережно!
Одне тільки слово… Але в ньому було все, про що я мріяв: тривога, прохання швидше повернутися і ніжна обіцянка чекати! Так проводжають на подвиг. Що зустріне нас там, на горищі? Цього ніхто не міг сказати.
Спершу ми піднялися на другий поверх, де була кімната, з якої звичайно долинало: «Ах, ви живі? А ми вас — бац! — по карку! Ах, ви ще пручаєтеся? А ми вас по потилиці — лусь!» З кімнати виповзла смужка світла. Я зазирнув… На столі, що був без скатерті і навіть не був вкритий газетою, валялася колода карт. Світилася лампочка без абажура. Далі нагору вели сходи без поруччів.
Читать дальше