Євгенія Кононенко - Бабусі також були дівчатами

— Лізо, вийди, поговори, — сказала вчителька, — може, то щось термінове з дому.

— Я слухаю, — сказала Ліза в лункому коридорі.

— Це Михайло Кросоцький. Я з Канади, їду до Одеси, в Києві — один день. Чи не могли б ми з вами зустрітись якомога швидше?

— Я зараз на заняттях у гімназії, — відповіла приголомшена Ліза.

— Коли у вас закінчуються заняття?

— О першій.

— Де ваша гімназія? Не пояснюйте, тільки скажіть адресу. Я візьму таксі й приїду. Ви ж дочка Анастасії Розумович?

— Я її онука.

— Не має значення. Але ж то ви передавали листа людям, які зараз живуть на колишній Бебеля?

— Я і моя подруга.

— Але ж онука ви? Добре, що я набрав саме ваш номер. З вами мені й треба зустрітись. Як я впізнаю вас?

— У мене блакитна шубка. Песець, фарбований під джинсу.

Сьогодні четвер. Це означає, що після уроків у Лізи секція «Молодіжні наукові ініціативи». Вона має з’їсти бутерброд і бігти туди. Але вона не піде на секцію, а зустрінеться з Михайлом Кросоцьким. Мимоволі згадуються татові слова:

— Ти станеш дорослою, коли почнеш свідомо прогулювати заняття. Не часто, але із задоволенням. Коли знатимеш: це тобі так не минеться, за це треба буде відповідати. Але все одно ніколи не пошкодуєш, що чиниш по-своєму.

Після уроків біля дверей школи Лізу зустрічає дорослий дуже гарний чоловік. Він упізнав дівчину по екзотичній шубці, яку мама привезла з Америки.

— Ходімо, сядемо десь, щоб не тинятися по вулицях у погану погоду, — каже він. — Я вас запрошую пообідати зі мною. Тільки підкажіть мені, де тут пристойний ресторан.

По неділях Ліза обідає з мамою в різних ресторанчиках. Згадує про піцерію на Львівській площі. Вони прямують туди, це поряд. Михайло замовляє обід. Ліза радіє, бо Галя годує дуже несмачно. Вони довго мовчать, дорослий чоловік тридцяти років і вдвічі молодша дівчина. Нарешті Михайло заговорив:

— У цьому приміщенні був інший ресторанчик, де я обідав, коли отримав канадську візу. Я, власне, тільки й бував у Києві, коли оформляв виїзд до Канади. Батько не пускав мене до Києва й сам не їздив.

— Він боявся зустріти Лізу?

— Не Лізу, а Настю. Хіба ви не здогадалися, вибачте, панно, я не знаю вашого імені…

— Мене саме звуть Ліза…

— Але ви — дочка Анастасії Розумович?

— Онука, я ж вам сказала!

— Так, вибачте! Вибачте, ви казали, я забув. Але це не має значення. Ви мені дозволите сфотографувати вас для батька?

— Так, ой, я така страшна після уроків.

— Ви маєте чудовий вигляд, але підмалюйте губки, якщо хочете.

— Я не користуюся помадою.

Валерій блимнув у темряві фотоапаратом, показав Лізі цифрове зображення.

— Добре?

— Нормально… То ваш дід… ой, ваш батько… зустрічався з подругою моєї бабусі?

— Він зустрічався з вашою бабусею. Хіба ви не зрозуміли, Лізо, що Ліза, як її? Королько — то була конспірація. Щоб мати Насті та її старша сестра подумали, ніби на вашу адресу йдуть листи для подруги. І кілька місяців ця легенда працювала!

— Он воно як! Отже, Ліза Королько — це любовний псевдонім моєї бабусі?

— Саме так!

— І виходить, що Маруся розбила її кохання з вашим татом?

— Батько, який усе згадав і дуже довго говорив про ті давні події, не знає всіх подробиць, хто саме у вашій родині довідався про таємний роман наших із вами родичів. Маруся — то і є та грізна старша сестра?

— Так, але вона була не така й грізна…

— То ви її такою знали. А батько згадував, ніби його кохана Настя боялася не мами, а саме старшої сестри. У якої немає кавалера в її двадцять два роки, і яка не потерпить коханого в п’ятнадцятирічної молодшої сестри. Принаймні так розповідав мені мій батько.

— Валерій Кросоцький?

— Так. Ви хіба не зрозуміли, що я його син?

— Зрозуміла…

Михайло питає, як здоров’я Анастасії. Бо ж у Валерія зі здоров’ям дуже погано. Але коли до нього несподівано дійшли його ж листи бозна якої давнини, він знову здобув інтерес до життя і багато говорив про свою історію кохання.

Принесли піццу на дерев’яній підставці. Ліза глянула на годинника. Заняття секція «Молодіжні наукові ініціативи» вже почалося. Цього разу воно пройде без Лізи.

— Ви поспішаєте?

— Ні. Бабуся гадає, ніби я на занятті секції «Молодіжні наукові ініціативи», і тому на мене чекають пізніше. Я маю ще годину, якщо у вас є час.

— Я маю час до Одеського потягу. Пробуду там недовго, повернуся назад до Канади… То Настя Розумович поступово стала такою ж домашньою тиранкою, як і її старша сестра?