Євгенія Кононенко - Бабусі також були дівчатами

— Бабусю, а ти б не могла показати мені свій шкільний альбом? Бо ж дід Георгій — мені лише прадід. А ти бабуся, тобто ближче на покоління.

— Але ж який прадід! Не в кожної дівчинки такий! Ти й своїм дітям розповідатимеш про нього!

— А твій шкільний альбом… Бо ж мамин я бачила багато разів. І татів, коли ми бували у Хмельницькому, ми не раз розглядали.

— Звичайно, я покажу тобі випускний альбом. У Марусі його не було, вона закінчувала школу по війні, коли були важкі часи, світлин не робили.

У бабусі завжди все на відповідних полицях. Вона ніколи нічого не шукає. Ось її альбом. Випуск 1962 року. Але він не такий, як пізніше робили альбоми для випусків мами й тата, де кожна фотокартка в медальйоні й підписано прізвище. У бабусі в такий спосіб лише світлини вчителів. А учні — дівчата й хлопці 17 років — сидять і стоять на лавах спортзалу. Ліза швидко знайшла бабусю. Вона дуже гарна. Поряд з нею якась дівчина. Видно що подруги. Чи то не Ліза?

— А хто була твоя найближча подруга, бабусю?

— То була дочка друзів нашої родини. Вона, на жаль, померла молодою… До речі, Лізонько, про що розповідала тобі Маруся, коли хворіла? Господи, ми ж навіть не знали, що вона так серйозно хвора. Якби знали, викликали б до неї лікаря…

— Маруся розповідала, що прабабуся, ну, твоя мати, науковцем не була, а просто домашньою господинею.

Бабуся не хоче загострювати увагу на цьому питанні.

— А ще про що вона тобі розповідала?

— А ще Маруся розповідала мені про Павлуню.

— Навіщо вона це робила? Вона ж давала мені слово, що ні твоя мама, ні ти не довідаються про Павлуню!

— А що тут такого?

— А те, що мене б не народили, якби Павлуня вижив. Отже, і я, і мама, і ти живуть на світі через смерть мого молодшого брата. Мама раділа, що я народилась дівчинкою. Якби знову хлопчик, та ще й схожий на маленького небіжчика — вона б не витримала.

— Але ж була війна! Багато людей загинуло!

За дверима бабусиної кімнати зацокотіли швидкі кроки Аліси. Задзвенів її голос. Бабуся заговорила тихіше:

— Лізо, я не можу тобі забороняти, але я тебе прошу: спілкуйся якомога менше з тою дівчинкою!

— Але чому? Вона нормальна дівчина! І книжки читає! І друзі в неї нормальні.

— В одному реченні ти двічі вжила порожнє слово «нормально»! Згодом скажеш спасибі бабусі, яка обмежувала твоє спілкування з «нормальними»! Треба товаришувати з хорошими дівчатами, а не з «нормальними»! І не бійся бути старомодною! Не бійся бути навіть ненормальною!

— Ненормальною? — здивовано перепитала Ліза.

— Я мала на увазі: не такою, як усі. Я завжди була не такою, як усі. І твоя мама також! І от у нас такі досягнення! Нормальні дівчатка такого не досягають! Навіть якщо отримають перше місце на якому-небудь конкурсі краси!

У вихідні Ліза з Алісою знову пішли на прогулянку. Ліза ображена: ти вже напряму спілкуєшся із Костиком! Я вже вам не потрібна! А хто вас познайомив? Хто, як не я? Ти сама не змогла познайомитися ні з ким!

Ліза запевнила Алісу, що то була ініціатива Борового — зустрітися удвох.

— І не я його цікавила, а та історія Лізи Королько! — відповіла Ліза, хоча їй хотілося, щоб давня історія була лише приводом.

— Все одно! Обіцяй мені, як подрузі, що не ходитимеш з ним без мене!

— Алісо! Ти таке слово візьми з самого Костика. От зараз подзвони йому на мобілку в Харків і візьми з нього таке слово! У тебе мало на рахунку? Я тобі можу переслати п’ять гривень!

— Він не дасть мені такого слова! Хіба ти не знаєш тих чоловіків?

Наступній зустрічі Костика й Лізи сприяла сама доля. Костик повернувся з Харкова й написав Лізі на електронну пошту. Він не згадував про листи, як і просила Ліза, бо ж береженого Бог береже. Але написав, що ретельно обдумав ситуацію й дуже хотів би знову поставити Лізі кілька запитань. Якщо, звичайно, в неї буде бажання з ним зустрітися. Ліза написала про Алісу, про те, що та також хоче погуляти з ними на вихідні. Але сталося так, що родичі запросили Алісу з мамою до себе за місто, адже був Великдень. Галина Андріївна відпросилася у бабусі, мовляв, вона все приготує наперед, їм треба буде лише розігріти. Бабуся за комуністичним звичаєм не надавала великого значення святкуванню Пасхи й без проблем відпустила економку з дочкою. А Ліза в неділю зустрілася з Костиком. Знову на Володимирській гірці.

Костик цілує Лізу в щічку. Дівчина здивована.

— Сьогодні всім треба цілуватися. Нас, звичайно, не привчали до цього.

Ліза знає про Пасху, але ніхто в їхньому домі не святкує. Утім, вона згадує, що в одному з листів Валерія до Лізи йшлося про те, що вони зустрілися на Великдень. Костик теж про це згадав.