Євгенія Кононенко - Бабусі також були дівчатами

— Не знаю… Це б мені дуже не сподобалося.

— Ти знову не знаєш. А для Марусі — вже дозволь мені називати її так, а у своїй книзі я зміню ім’я — те, що так схвилювало і тебе, й Аліску, і мене, було однаково, що вживання наркотиків. Тому вона й зробила все, щоб те листування урвалося. Отже, тобі завдання: знайти спосіб переглянути бабусин шкільний фотоальбом, якщо він у неї зберігся. І пошукай, чи була серед її однокласниць дівчина Ліза.

— Добре, я спробую. А якщо вона не покаже?

— Це сигналузуватиме про щось! Як правило, люди показують дітям та онукам свої світлини молодих років… Ми прийшли. Я чекаю на тебе — винесеш листи!

Ліза піднялася на свій третій поверх і подзвонила. Їй відчинила Галина Андріївна — ключа Лізі не давали. Лише протягом нетривалої хвороби Марусі вона носила її ключ.

— Іди швидше їсти! Ти затрималася на сорок хвилин! Скоро прийде бабуся!

Ліза, не знявши плаща й чобіт, іде до своєї кімнати, але Галина Андріївна суне за нею.

— Ти кудись ідеш знову? — з жахом питає жінка. — Я щойно замітала, а ти не змінила взуття!

— Я вийду на хвилинку. Зараз повернуся.

— Лізо, ти маєш шанувати мою працю! Я тричі нагрівала тобі суп, бо чекала тебе на шістнадцяту тридцять!

— А я пройшлася із Будинку молодіжної творчості пішки з другом! — Ліза хапає папку із ксерокопіями, вибігає на вулицю. Саме дзвонить її мобілка, вона відповідає на дзвінок:

— Зараз, Костику, хвилиночку!

Нажахана Галина Андріївна розуміє, що Ліза виходить до хлопця. Вона кричить дівчині навздогін на весь під’їзд:

— Увечері бабуся про все знатиме!

— А чому бабуся, а не тато? — звучить веселий чоловічий голос. То сходами піднімається тато й заходить до помешкання.

Ліза вибігла до Костянтина Борового, якому справді незручно чекати на розі вузеньких вулиць.

— Ось, бери, а я побіжу назад!

— Зажди хвилину, Лізо, я чекав довше! Схоже, тебе бережуть, щоб із тобою не сталося того, що сорок сім років тому сталося з нашою бідною Лізою… Шкода, що на ці вихідні я їду до Харкова. Але на наступні я буду в Києві, і ми неодмінно зустрінемося. А ти спробуй прозондувати бабусині зв’язки шкільних років!

— Добре, Костю, пиши-дзвони!

Ліза повернулася додому. Галина Андріївна мовчки налила супу їй і татові.

— А де Аліса?

— Пішла до подруги. Має бути о восьмій. А ти, я тебе прошу, не затримуйся зі своїх занять, Лізочко! Ти ж так утомлюєшся!

Тато підморгує Лізі:

— Ось вона, ціна теплих домашніх супів, які тобі подають вчасно, тільки-но прийшов додому! За це спитають про все! І де був, і з ким, і скільки разів!

— Михайле Матвійовичу, благаю вас, не треба! Вас — я не питаю, де ви були і чому запізнилися чи, навпаки, прийшли раніше!

— Цього вам Анастасія Георгіївна не доручала?

— Михайле Матвійовичу, навіщо ви дискредитуєте мене в очах вашої донечки?

— Ну, невже доктор наук не може трохи похуліганити? — тато сьогодні в доброму гуморі. Чому — це з’ясувалося ще вранці. Йому прийшло запрошення на роботу на рік до Нідерландів. Тільки-но мама вернеться, тато вирушить у дорогу. Бо коли в цьому домі збираються всі його мешканці, у ньому жити доволі важко… Але мама з Лізою зможуть приїхати до нього на Різдво!

— Дай Боже, щоб наше квартирне питання владналося бодай до наступного Різдва! — зітхає Галина Андріївна.

— Я теж вам цього бажаю! А наразі дякую за чудовий обід! — тато розшаркується перед Галиною Андріївною так само шляхетно, як і перед бабусею, кланяється й клацає каблуком.

— Ви теж не поміняли взуття, Михайле Матвійовичу! — зітхає Галина Андріївна.

— А я, — каже Ліза, відчуваючи підтримку тата, — зустрілася після гуртка з Костянтином Боровим, юним літератором, з яким мене познайомила ваша дочка Аліса!

— От уже ця Аліска! У мене таке передчуття, що одного дня через неї нам доведеться піти з вашого дому! І ще до того, як владнаються наші справи, — зітхає Галина Андріївна. Саме так воно й станеться. Але не зараз, за кілька місяців.

А поки що все гаразд. Бабуся також повернулася додому в доброму гуморі, бо благодійний фонд виділив кошти на Розумовичівські читання.

Ліза вирішує користуватися добрим моментом.

— Бабусю, я хочу знову взяти участь у конкурсі есеїстики.

— Звичайно ж, Лізо, це дуже добре! Друковані праці замолоду — то головний скарб науковця!

— Я б хотіла написати на конкурс есе «Мій рід»!

— Це прекрасно! Тобі є чим пишатися, Лізо! Неодмінно прийдеш на відкриття читань пам’яті твого прадіда! На пленарному засіданні не йтиметься про вузьконаукові речі, говоритимуть про нього, як про людину.