Андрій Кокотюха - Страшні історії

Двоє підлітків і один дорослий пройшли до машини, сіли всередину і поїхали геть. Дивно — на них на зворотному шляху не загавкав жоден собака.

— Може, хоч тепер ти посвятиш нас у свої геніальні плани? — запитав тато, коли вони вже достатньо від’їхали від Корчуватого.

— Хіба Денис тобі нічого не пояснив? — із невинним виглядом запитав Максим.

— Вуха я колись цьому чемпіону намну, — буркнув Білан-старший. — Телефонує мені на роботу: бігом-бігом, Максима рятувати треба, знову до тих собачників погнав. А тут, виявляється, якісь ваші ігрища…

— Насправді я хотів, аби ті типи побачили мене, зловили і закрили в тому чарівному сарайчику, звідки собаки таємничим чином випарувалися, — сказав Максим. — Узагалі-то, найскладнішим виявилося розрахувати час. Коли Денис подзвонив тобі, я саме був, як кажуть, на підступах до їхнього лігва. Так що мені лишалося для чистоти та успіху експерименту протягнути хвилин сорок п’ять, максимум — годину. Саме цього часу вам із Черненком повинно було вистачити, аби дістатися сюди.

— Розрахунки часу в нього… Математик… — далі бурчав тато. — Тебе ж запросто могли зжерти ці навіжені собаки!

— Коли чесно, їх я боявся найбільше. Та іншого способу несподівано потрапити на очі крадіям не було. Вони мусили заскочити мене зненацька, у невигідному для мене становищі. Тільки так моя поведінка не викличе підозри. Далі я фіксую на диктофон усю нашу розмову і роблю все, аби таки опинитися в сараї, зачиненому ззовні. Найгірше, що могло статися — Огородников міг просто видати мене вам, а не починати з вами ці розмови. Та я правильно прорахував його: цей тип настільки не любить людей, що готовий діяти всупереч законам логіки. Тим більше, що ти, тату, йому підіграв.

— Я лише говорив так, як попросив мене твій приятель, — зітхнув батько.

— А я передав усе слово в слово, — похвалився Денис. — Усі твої інструкції.

— Ваше щастя, що мені теж колись було дванадцять років, — сказав Білан-старший, і Максим зрозумів: той уже не сердиться на нього. — Просто вирішив подивитися, в які ігри грають теперішні хлопчиська.

— У комп’ютерні, можеш не сумніватися, — посміхнувся Максим. — Це безпечніше.

— Тільки не для мозку, — вставив тато. — Ну, так у чому ж там весь фокус?

— Тунель, — коротко відповів Максим. — Я швиденько облазив усі кутки, почав тицяти ножиком унизу, світити ліхтариком, і таки знайшов лаз до тунелю. Мабуть, його викопали для таких випадків. Тягнеться він лише метрів на двадцять. Невеличкий за розміром пес там пробіжить легко, але і такий, як я, досить просто проліз на пузі. Видно, коли твій друг міліціонер почав наполегливо просити відчинити сарай, Артур, який постійно ховається від сторонніх очей, відкрив у потрібному місці ляду, укинув туди шматок якоїсь їжі з дуже різким запахом. Крадених собак вони там годують погано. Розрахунок простий: якщо її віддати невтішному хазяїнові замість справжньої, той найперше почне пса годувати. Ну, а собака, за звичкою, починає лащитися до того, хто його годує. Вони ж мають справу не з бійцівськими чи сторожовими породами. Так, очевидно, вдається обдурити клієнтів.

— Значить, відчувши запах їжі, полонені собаки погнали тунелем на волю і розбіглися? — уточнив Денис. — Це ж невигідно.

— Вигідніше, ніж виправдовуватися перед міліцією, — відрізав Максим.

— Багато тут незрозумілого і не всі деталі сходяться у вас, хлопці, — зітхнув Білан-старший. — Зрештою, біс із ним. Он наша мама знайшла собачий притулок. Подзвоню туди сам, поясню фахівцям ситуацію, нехай тепер їхнє відомство Огородниковим займається. Мене інше хвилює — дівчинка Таня знову гірко плакати буде.

Згадавши Таню, Максим спохмурнів. Адже, як не крути, весь цей час вони й на крок не просунулися, аби виконати свою обіцянку і знайти її песика.

Білан-старший запросив Дениса попити чайку. Той не заперечував, і вся трійця вирушила до Біланів. Коли відчинилися двері, хлопці остовпіли, а тато якось нервово захихотів.

Максимова мама стояла на порозі, тримаючи на руках симпатичного пікінеса.

— Ці собачі клопоти ніяк не скінчаться, — сказала вона. — Оце так увійшла в роль рятівниці чотириногих, що зірвала зі стіни свіженьке оголошення. У нашому районі недалеко від скверу хтось собачку загублену підібрав. Добрі люди оголошення розклеїли: «Знайшовся собака, пікінес», номер свій залишили. Я згадала, як ти, любий, дзвонив комусь із приводу загубленого пікінеса, і зголосилася. Ось, принесли. Я правильно зробила?