Андрій Кокотюха - Страшні історії

— Не туди! Не треба туди! Я боюся!

— Правильно робиш, — Артур клацнув язиком і заштовхнув Максима всередину. Раз-два — закрив засув. Попередив: — Не думай кричати, голову відірву і Буяну віддам.

Максим, очевидно, вирішив повірити в погрозу. Ще раз задоволено клацнувши язиком, Артур швиденько забіг у вагончик, зачинившись зсередини. Не хотів, аби його тут бачили.

Тим часом Огородников уже зустрічав чергових непроханих гостей — Білана-старшого і Дениса Черненка.

— Де мій син? — закричав Білан-старший, вистрибнувши з машини.

— Е, шановний, обережно! Не робіть різких рухів! — попередив його Плямистий.

І правда — варто було татові шарпнутись, як із різних боків до машини посунули з погрозливим гарчанням собаки, а Буян вишкірив гострі зуби. Білан-старший зупинився, проте не збирався відступати. Денис, хоча теж побоювався місцевих псів, тим не менше вийшов із машини і став поруч із ним.

— Тут повинен бути мій син, — суворо повторив Білан-старший.

— А я повинен літати! — гарикнувся Плямистий. — Із чого це ви взяли?

— Ви мене пам’ятаєте, пане Огородников, — сказав тато. — Мусите пам’ятати. А щоб освіжити вашу пам’ять, зараз сюди приїде той самий майор міліції. Тільки вже не сам і не як приватна особа. З ними буде достатня кількість народу, аби встановити на цій території закон і порядок.

— Слухайте, перестаньте мені погрожувати! Нема тут вашого хлопця! Нема! — зробивши паузу, він сказав уже не так категорично. — Принаймні я його тут не бачив. Узагалі, територія охороняється і стороннім, тим більше — неповнолітнім, тут із різних причин перебувати просто небезпечно.

— Ну, а якщо я перевірю? Хоча б он той сарайчик? — Білан-старший навіть показав рукою в бік сараю, який став Максимовою тюрмою.

На якусь мить Огородников помітно розгубився. А тоді швиденько взяв себе в руки, промовив зухвало:

— Будь ласка! Тільки попереджаю: один раз ви там уже шукали викрадених собак. Невже ви думаєте, що знайдете там вкрадених дітей?

— Я не стверджую, що ви, пане Огородников, викрадаєте дітей, — трошки збавив оберти Білан-старший. — Більше того — готовий погодитися, що ви справді не бачили тут мого сина. Він міг прокрастися туди і десь заховатися. Знаєте, перехідний вік… Я сам не можу часом дати пояснення ідеям, які приходять в оці голови, — він постукав кісточками пальців по маківці Черненка. — Можливо, я зараз гарячкую. Ось і розберемося.

Такі слова, очевидно, заспокоїли Плямистого. Знизавши плечима, він жестом запросив Білана-старшого за собою. Підійшовши до сарайчика, сказав уже знайоме: «Але-гоп!» і театральним жестом розчахнув двері.

Усередині нікого не було.

Ця обставина дуже здивувала тата, Дениса, але чи не найбільше — самого Огородникова.

Він спробував посміхнутися, щось сказати, та слова кісткою застрягли у горлі.

Натомість миттю загавкав Буян. Його традиційно підхопили інші собаки. Всі троє повернулися на гавкіт. Біля машини стояв, розставивши ноги, Максим Білан і махав рукою.

— Привіт, тату, здоров, Черненку! Я ж обіцяв, що покажу фокуси! Шкода, що ви не бачили початку, але можете мені повірити: з цього зачиненого сараю зникають і собаки, і люди. Тільки не кажіть, пане собачий царю, що ви мене там не зачиняли!

Плямистий оговтався першим.

— Ну… хе-хе… бачите… Ось вам і ваш синок… Я і не знав, що він тут десь швендяє…

— Дозвольте цьому не повірити, — скептично посміхнувся Максим, поліз у ліву кишеню і витягнув з неї вузеньку та пласку річ, показав її Плямистому: — Знаєте, відлюднику, що це таке? Технічна новинка великого світу, від якого ви втекли. Дуже зручна. Диктофон називається. Цифровий. Уся наша з вами розмова тут записана. Коли я встиг його увімкнути? Яка тепер різниця…

— Чого ти домагаєшся? — Огородников відступив назад, аби бачити усіх. — Чого вам узагалі від мене треба? Чого ви причепилися до мене? Дайте мені спокій! Чи кличте міліцію, коли вам уже так хочеться, нехай вона щось доводить!

— Заспокойтеся, — промовив батько Максима, забираючи диктофон. — Мені на днях вичерпно пояснили: міліція проти вас безсила, бо нічого не зможе довести. Та й не скаржиться на вас ніхто. Я доводив сам собі, що зробив правильні висновки. А заодно — синові, що йому довіряю. Це для мене важливіше, ніж покарати такого, як ви. Відлюдники карають самі себе. Нам усім вас шкода, пане Огородников. Дружите з бездомними собаками і таким типом, як Артур. На все добре. Не крадіть більше чужих собак, тут їх достатня кількість.