Ю Несбьо - Спаситель

– Ні, дякую, – відповів Харрі.

Несміливі оплески.

Харрі покосував на неї, поки говорив його наступник.

Після зібрання вона спитала, де мешкає Харрі, й запропонувала його підвезти. Харрі завагався, а хор на другому поверсі у цей час наполегливо прославляв Господа.

За півтори години вони обоє мовчки випалювали по цигарці, спостерігаючи за димом, який забарвлював синім відтінком темряву в кімнаті. Сире простирадло на вузькому ліжкові Харрі ще пашіло теплом, але через холод у кімнаті Астрід до самого підборіддя натягла тонку білу ковдру.

– Було чудово, – мовила вона.

Харрі не відповів, гадаючи, що вона, мабуть, не питає.

– Я кінчила. Першого ж разу. Це не…

– Отже, маєш чоловіка-лікаря?

– Ти вже питав. Відповідь незмінна: так.

Харрі кивнув.

– Чи ти чуєш цей звук?

– Який звук?

– Цокання. Це твій годинник?

– Я не маю годинника. Мабуть, твій.

– Він електронний, не цокає.

Вона поклала руку йому на стегно. Харрі виліз із ліжка. Крижаний лінолеум обпік підошви.

– Хочеш води?

– М-м-м.

Харрі пішов у ванну. Відкрив кран, глянув у дзеркало. Що там вона казала про самотність у його очах? Він нахилився уперед, але побачив лише блакитну сітківку навколо маленьких зіниць й тонку сітку прожилок на білках. Халворсен, зрозумівши, що у них з Ракеллю все скінчилось, сказав, що йому треба шукати втіх у інших жінок. Чи то пак, як він висловився, «витрахати» меланхолію зі своєї душі. Але Харрі не міг, та й не хотів. Знав, що будь-яка жінка, якої він торкнеться, обернеться на Ракель. Йому треба забути, вигнати її зі своєї крові, а не зараджувати такою собі сексуальною метадоновою терапією.

Утім, можливо, він помиляється, а Халворсен має рацію. Бо йому було добре. Справді добре. Замість відчуття порожнечі, бо намагався угамувати одну жагу, утамовуючи іншу, він почувався сповненим життям. Й одночасно – знесиленим. Вона знесилила його. І йому сподобалось, як вона це робила. Може, й справді все просто, і для нього так само?

Харрі, відступивши на крок назад, розгледів власне тіло. За минулий рік він схуднув. Поменшало жиру, але й м’язів теж. Скидається тепер на батька. Імовірно.

До кімнати він повернувся з великою півлітровою склянкою води, котру вони випили вдвох. Згодом Астрід знов припала до нього. Спочатку її шкіра видавалася вологою та холодною, але за мить він відчув її тепло.

– А тепер розповідай, – мовила вона.

– Про що розповідати? – Харрі спостерігав за димом, який, звиваючись, скидався на якусь літеру.

– Як її звати? Адже уся справа у «ній», чи не так?

Літера розтанула.

– Можливо.

Харрі спостерігав, як вогонь зжирає цигарку, й розповідав. Спочатку небагатослівно. Жінка, що лежить з ним поряд, – геть чужа, у спальні зовсім темно, слова, злетівши з губ, розчинялися, він гадав, що, певно, саме так усе відбувається у сповідальні. Вихлюпуєш все із себе. Чи то «відпускаєш», як кажуть на зібраннях анонімних алкоголіків. І він повів розповідь далі. Про Ракель, яка торік виставила його за двері, вирішивши, що він одержимий гонитвою за «кротом» у поліції, за Принцом. І про Олега, її сина, котрого викрали просто з дитячої і тримали у заручниках, коли Харрі нарешті наблизився на відстань пострілу. Олег упорався, добре упорався, якщо зважати на обставини викрадення й на те, що Харрі просто на його очах убив викрадача у ліфті на Кампені. А ось для Ракелі все склалося гірше. За два тижні після викрадення, дізнавшись подробиці, вона сказала, що не бажає його більше бачити у своєму житті. Радше – в Олеговім житті.

Астрід кивнула.

– Вона полишила тебе через шкоду, якої ти їм завдав?

Харрі захитав головою.

– Через шкоду, якої я ще не завдав. Поки що.

– Справді?

– Я сказав їй, що справу закрито, але вона повторювала, що я одержимий, і це ніколи не минеться, допоки злочинці гуляють на волі. – Харрі загасив цигарку в попільничці, що стояла на нічному столикові. – Не одні, то інші. Що я повсякчас буду когось ловити. Й цей хтось повсякчас буде для них невідступною загрозою. Для неї це занадто.

– Скорше, це вона одержима.

– Та ні. – Харрі посміхнувся. – Вона має рацію.

– Невже? Поясни.

Харрі знизав плечима.

– Підводний човен… – повів він, але не доказав, бо закашлявся.

– Підводний човен?

– Це вона так сказала. Я ніби підводний човен. Занурююсь туди, де темно, холодно й неможливо дихати, а на поверхню випливаю раз на два місяці. Вона не прагне занурюватися туди зі мною. Цілком слушно.