Ю Несбьо - Привид

То була гівняна осінь.

Я вже давно вилетів у фінансову трубу, роботи не мав і змушений був сидіти й не рипатися. Якось я знайшов покупця на апаратуру музичної групи в приміщенні на вулиці Біспегата, і він навіть приходив на ту апаратуру подивитися. Мені вдалося переконати його, що вона — моя власна. Зрештою, я ж тут жив, як-не-як! Залишилося тільки узгодити час, коли він зміг би приїхати і забрати її. І в цей момент з’явилася Ірен, наче той янгол-рятівник. Мила рудувата Ірен з ластовинням на лиці. Якось одним жовтневим ранком я щось робив з якимись хлопцями в парку Софієнберг, аж раптом з’являється вона, ледь не плачучи від щастя. Я спитав її, чи має вона гроші, і вона помахала карткою Visa. То була картка Рольфа, її батька. Ми пішли до найближчого касового апарата і випорожнили геть увесь його рахунок. Спочатку Ірен не хотіла, та коли я пояснив їй, що від цього залежало моє життя, вона зрозуміла, що просто мусить це зробити. Ми пішли до «Олімпена», попоїли там і попили, купили кілька грамів спіду, а потім повернулися до мене на Біспегату. Вона розповіла, що страшенно посварилася з матір’ю. І залишилася у мене ночувати. Наступного дня я взяв її з собою на вокзал. Там ми зустріли Туту. Він сидів на своєму мотоциклі в шкірянці з вовчою головою на спині. Незважаючи на стильну козлину борідку, піратський шарф на шиї і татуювання, що виднілися з-під комірця, він все одно мав вигляд огидного довбаного лакея. Забачивши, що я до нього йду, він ледь не зіскочив зі свого байка, щоби кинутися за мною навздогін. Та я й не думав тікати, а натомість віддав йому двадцять тисяч боргу плюс п’ять штук за процентами. Подякував за те, що він позичив мені грошей на відпустку. І висловив сподівання, що ми все почнемо з чистого аркуша. Позираючи на Ірен, Туту зателефонував Одіну. Я відразу ж зрозумів, що йому треба. А він знову поглянув на Ірен. Бідолашну і зблідлу красуню Ірен.

— Одін каже, що йому т-т-треба ще п’ять, — сказав Туту. — Якщо ні, то він наказав п-п-п… — Він замовк і глибоко вдихнув.

— Побити мене, — підказав я.

— Так. Прямо зараз.

— Гаразд, я продам тобі сьогодні дві партії товару.

— Тобі доведеться спершу за них зап-п-п-платити.

— Та годі тобі, я їх сплавлю за якихось дві години.

Туту окинув мене поглядом. Кивнув на Ірен, яка стояла на нижній сходинці і чекала.

— А як з нею бути?

— Вона мені допомагатиме.

— Дівчата стають гарними продавцями. Вона вже сидить на наркоті?

— Ще ні, — відповів я.

— К-к-крадій, — сказав Туту, вишкірившись на мене своїм беззубим ротом.

Я порахував свої гроші. Мої останні гроші. Вони завжди були останні. А тепер з мене витікає кров.

Через тиждень біля рок-кафе «Вулиця В’язів» переді мною та Ірен зупинився хлопець.

— Знайомся, це — Олег, — сказав я, зіскакуючи з парапету. — Познайомся з моєю сестрою, Олеже.

Обнімаючи його, я відчув, що він не опустив голови, бо дивився через моє плече. На Ірен. А крізь його джинсову куртку я відчув, як пришвидшено забилося його серце.

Полісмен Бернтсен сидів, закинувши ноги на стіл і тримаючи слухавку біля вуха. Він зателефонував до відділка поліції в Ліллестрьомі, що входив до території відповідальності поліції району Ромеріке, і представився як Томас Лундер, помічник-лаборант з кримінальної поліції. Поліціант, з яким він розмовляв, підтвердив, що вони щойно отримали пакунок з «Гардермоена», в якому, на їхню думку, містився героїн. Згідно зі стандартною інструкцією, всі конфісковані в країні наркотики мали доправлятися на аналіз до лабораторії відділу кримінальної поліції, розташованої в Осло в районі Брін. Один раз на тиждень автомобіль кримінальної поліції об’їжджав усі районні поліцейські дільниці в регіоні Естланд. Інші дільниці присилали матеріал кур’єрами.

— Чудово, — відповів Бернтсен, вертячи в пальцях фальшиву картку посвідчення особи з фотографією та підписом Томаса Лундера під нею. — Я все одно буду у справах у Ліллестрьомі і зможу забрати сумку для лабораторії. Нам хотілося б негайно піддати аналізу таку крупну партію. Домовилися, побачимося завтра вранці.

Він поклав слухавку і поглянув у вікно. На новобудову, що здіймалася до небес у районі Бйорвіка. Подумав: це ж скільки всіляких дрібних деталей треба було продумати й узгодити — розмір шурупів, різьбу в гайках, якість будівельного розчину, гнучкість скла — усе це мало бути зроблене як годиться, щоби єдине ціле функціонувало як слід. Подумав — і відчув глибоке задоволення. Бо воно таки дійсно функціонувало як слід. Це місто й справді функціонувало як годиться.