Ю Несбьо - Привид

Ракель.

Його велике і єдине кохання. Отак просто. І отак складно.

Олег. Здібний серйозний Олег. Такий замкнений у собі, що не розкривався нікому, окрім Харрі. Харрі ніколи не казав про це Ракелі, але він завжди знав більше про те, що Олег думає, відчуває та хоче, аніж знала вона. Вони з Олегом грали в «Тетріс», і кожен з них намагався встановити рекорд. Вони з Олегом каталися на ковзанах на ковзанці Валле Говін — колись Олег хотів стати ковзанярем-стаєром і навіть мав до цього талант. Олег поблажливо і розуміюче посміхався кожного разу, коли Харрі обіцяв восени чи весною повезти його до Лондона подивитися, як грає «Тоттенхем» на стадіоні «Вайт Харт Лейн». Часом Олег звав його татком — коли вже було поночі, коли він був сонний і втрачав зосередженість. Харрі не бачився з ним уже кілька років, відтоді як Ракель забрала його з Осло, подалі від моторошних спогадів про Сніговика, подалі від світу насильства та вбивств, в якому обертався Харрі.

А тепер він стоїть перед ним на порозі, вісімнадцятирічний хлопець, майже дорослий, і дивиться на Харрі без будь-якого виразу на обличчі або принаймні з виразом, який Харрі не міг збагнути.

— Привіт, — сказав Харрі і подумав: «От чорт, треба було спершу прокашлятися, бо сказав так, наче ворона каркнула. Бо хлопець ще подумає, що я ось-ось розплачуся». Щоби розвіяти свої неприємні думки і відволікти Олега, Харрі видобув з кишені пачку «Кемела» і встромив собі в рота цигарку.

Примружившись, він побачив, як обличчя хлопця залив рум’янець. Рум’янець гніву. Вибухового гніву, який виникав безпричинно, від якого у хлопця темніли очі, а на шиї та лобі набухали вени, що тремтіли мов струни гітари.

— Заспокойся, я не буду палити, — сказав Харрі, кивнувши на табличку «Палити заборонено», яка висіла на стіні.

— Це мама — так? — Голос Олега також подорослішав. І тремтів від люті.

— Що — мама?

— Це вона за тобою послала.

— Ні, це не вона. Я сам…

— Ні, це вона.

— Ні, Олеже, насправді вона навіть не знає, що я зараз у Норвегії.

— Ти брешеш! Брешеш — як і завжди!

Харрі отетеріло витріщився на хлопця.

— «Як і завжди»?

— Ти ж завжди брехав нам, кажучи, що постійно будеш з нами і тому подібну фігню. Але зараз уже пізно. Тому ти спокійно можеш повернутися до… Тімбукту!

— Олеже, послухай-но…

— Не хочу я тебе слухати. Тобі нема чого тут робити! Тобі не можна приходити сюди і корчити з себе татуся, розумієш?!

Харрі побачив, як хлопець ковтнув клубок, що підкотився йому до горла. Побачив, як хвиля люті почала спадати, але на зміну їй накотилася нова хвиля, і очі Олега знову потемніли. — Ти для нас уже ніхто. Ти прибився до нас, покрутився поруч кілька років, а потім… — Олег спробував клацнути пальцями, але вони беззвучно ковзнули один по одному. — А потім — зник.

— Це неправда, Олеже, і ти це знаєш. — Нарешті Харрі дійсно почув власний голос — твердий і впевнений, і це свідчило про те, що він знову став спокійним та неприступним, як авіаносець. Але клубок у грудях казав про інше. Він уже давно звик, що на нього часто горлали під час допитів, і це вже не справляло на нього ані найменшого враження. Навпаки — лише додавало спокою і покращувало аналітичні здібності. Але з цим хлопцем, з Олегом… захисту від цього він не мав.

Олег похмуро посміхнувся.

— Подивимося, чи вийде в мене, якщо я спробую іще раз. — І, притиснувши середній палець до великого, він знову спробував клацнути. — Ти взяв — і зник. Гоп! От тепер вийшло.

Харрі скинув руки догори.

— Олеже…

Не повертаючи голови і не зводячи з нього своїх темних очей, Олег похитав головою і постукав у двері позаду себе.

— Наглядачу! Побачення скінчилося. Випустіть мене звідси!

Після того як Олег пішов геть, Харрі ще кілька секунд залишався у кріслі. А потім, важко зіп’явшись на ноги, вийшов важкою ходою надвір, у парк Ботс, залитий сонячним світлом.

Став, задумливо вдивляючись у будівлю поліцейського управління. Потім зробив кілька кроків назад, до в’язниці. Але зупинився на півдорозі, прихилився до дерева і стиснув повіки так сильно, що відчув, як крізь них потекла волога. Чортове світло. Чортів синдром зміни часових поясів!

— Я просто хочу їх побачити. Я нічого не візьму, — сказав Харрі.

Явно вагаючись, черговий офіцер на пункті пропуску до блока попереднього ув’язнення окинув Харрі прискіпливим поглядом.

— Нумо, Торе, ти ж мене знаєш.

Тор Нільсен прокашлявся.

— Так, знаю, але ти ж у нас більше не працюєш, Харрі?