Ю Несбьо - Леопард

Нарешті, легені Харрі наповнились повітрям. І він виблював. Потім удруге. Затим знов упав. Асфальт був такий холодний, що пронизував бік аж під ребра через сорочку, і такий важкий, наче то він лежав на Харрі, а не навпаки. В очах у нього танцювали криваві цятки й звивалися чорні змії.

— Холе?

Харрі почув голос, але знав: якщо помітять, що він прийшов до тями, то знову можуть бити. Тому не розплющував очей.

— Холе? — Голос пролунав ближче, і Харрі відчув чиюсь руку на своєму плечі.

А ще Харрі знав, що алкоголь притупляє реакцію, влучність і здатність оцінювати відстань. Та він все одно зробив те, що зробив: розплющив очі, викрутився й ударив у борлак. І знов упав.

Він промахнувся майже на півметра.

— Давай я візьму тобі таксі, — мовив голос.

— Якого біса, — промимрив Харрі. — Забирайся, триклятий щур!

— Я не з Крипосу, — сказав голос. — Мене звати Кронглі. Я ленсман в Устаусеті.

Харрі повернувся й подивився на нього.

— Я просто трохи перебрав, — прохрипів Харрі, намагаючись дихати неглибоко, щоб біль у череві знову не спричинив блювоту. — Нічого страшного.

— Та я й сам трохи хильнув, — Кронглі посміхнувся й закинув руку Харрі собі на плече. — Правду кажучи, гадки не маю, де тут зловити таксі. Підвестися зможеш?

Харрі випростав спочатку одну ногу, потім другу, хитнувся й відчув, що принаймні знову стоїть вертикально. Практично в обіймах ленсмана з Устаусета.

— Ти де сьогодні ночуватимеш? — поцікавився Кронглі.

Харрі покосував на ленсмана:

— Удома. І сам-один, якщо не заперечуєш.

Тієї ж миті до них під’їхала патрульна машина, бічне віконце поповзло донизу. Харрі почув стримане хихотіння, а тоді спокійний голос:

— Харрі Холе, відділ убивств?

— Я, — зітхнув Харрі.

— Нам щойно телефонував один зі слідчих Крипосу й наказав, щоб ми приїхали сюди й доправили вас додому — цілим і здоровим.

— Тоді відчиняйте двері!

Харрі вмостився на задньому сидінні, голову поклав на підголівник, заплющився, у голові почало паморочитися, але все одно це краще, ніж дивитися в очі тим двом, що витріщалися на нього з передніх сидінь. Кронглі попрохав їх зателефонувати йому, коли Харрі буде вдома. Чому цей чолов’яга вважає себе його приятелем? Харрі почув, як бічне віконце підіймається вгору, а привітний голос із переднього сидіння спитав:

— Де мешкаєте, Холе?

— Їдьте прямо, — скомандував Холе. — Треба декого провідати.

Відчувши, що авто рушило, Харрі розплющив очі й побачив Аслака Кронглі, що так і лишився стовбичити на тротуарі.

Кая лежала на боці, вдивляючись у темряву спальні. Вона почула, як заскрипіла хвіртка, а тоді під чиїмись підошвами зашурхотів гравій. Затамувала подих і стала чекати. У двері подзвонили. Вона вислизнула з ліжка, нап’яла халат і подивилася у вікно. Знову подзвонили. Вона відсунула занавіску. І зітхнула.

— П’яний поліцейський, — голосно проказала вона.

Встромила ноги у капці й попленталася у коридор до дверей. Прочинивши, стала в одвірку, схрестивши руки на грудях.

— Привіт, любонько, — прогугнявив поліцейський.

Кая здивувалась: чи то він удає п’яного, чи й справді у такому жалюгідному стані.

— Що привело тебе сюди о такій порі? — поцікавилася Кая.

— Ти. Може, впустиш?

— Ні.

— Але ж ти сказала, що мені можна з тобою зв’язатись, якщо стане надто самотньо. І мені зараз дуже самотньо.

— Аслаку Кронглі, — мовила вона. — Я вже лягла спати. Їдь у готель. Завтра до обіду ми можемо десь випити кави.

— Як на мене, кави мені саме зараз бракує. Десять хвилин, гаразд? А потім я зателефоную й викличу таксі. А поки що можемо побалакати про серійних убивць. То як?

— Пробач, — мовила вона. — Але я не сама.

Раптом Кронглі рвучко випростався, й Кая подумала, що, може, він не такий уже й п’яний.

— Справді? Отже, він тут, той поліцейський, у якого ти по вуха закохалась?

— Можливо.

— Це його? — повільно спитав ленсман і копнув ногою великі черевики біля килимка при дверях.

Кая не відповіла. У голосі Кронглі, скорше у його інтонації, було щось незнайоме, чого вона раніше не завважила. Якесь ледве погамоване глухе ричання.

— Чи ти виставила ці черевики про всяк випадок, щоб настрахати? — У його очах був і сміх, і сльози. — У тебе ж нікого немає, адже так, Кає?

— Слухай, Аслаку…

— Той поліцейський, про якого ти казала, Харрі Холе, сьогодні увечері облажався. Прийшов у бар «Юстіцен» геть п’яний, просто-таки напрошувався, щоб йому зацідили у пику, тож отримав по зав’язку. Патрульна машина відвезла його додому. Тож ти сьогодні увечері все одно вільна, адже так?