Ю Несбьо - Леопард

— Це я, — мовила Кая. — Кая Сульнес.

Він укляк, не встигнувши дістати те, що збирався. Потім знову знесилено впав на матрац.

— Якого дідька ви тут шукаєте? — прохрипів він.

— Вас, — відповіла вона.

Він тихо засміявся, не розплющуючи очей.

— Мене? Знов?

Вона дістала конверт, нахилившись, помахала ним перед його обличчям. Він ледь розплющив око.

— Це квиток на літак. До Осло.

Око знову заплющилось.

— Удячний вам, але я залишаюся.

— Якщо я вас знайшла, вони теж знайдуть, — це лише питання часу.

Він мовчав. Вона чекала, дослухаючись до його дихання й крапель, що падали монотонно. Нарешті він знову розплющив очі, почухав шию за лівим вухом і підвівся на ліктях.

— Цигарку маєш?

Вона похитала головою. Він підвівся, скинувши з себе простирадло, й підійшов до шафи. Як на людину, яка півроку мешкала у субтропіках, він був навдивовижу блідий і такий худий, що можна було перерахувати на спині всі ребра. Статура колишнього спортсмена, та наразі про м’язи нагадували хіба що різкі заглибини під блідою шкірою. Він відчинив дверцята шафи. Вона з подивом відзначила, як акуратно складено його одяг. Він увібрався у майку й джинси, як був зодягнений напередодні, й не без зусилля дістав з кишені щось, схоже на зім’яту пачку цигарок. Потім узув кросівки й прочовгав повз неї, клацнувши запальничкою.

— Ходімо, — мовив тихо. — Саме час вечеряти.

Було пів на третю ночі. Сірі залізні жалюзі у всіх крамницях та кав’ярнях у Чункінзі було опущено. Лише у Лі Юаня світилося.

— Як ви опинилися у Гонконзі? — спитала Кая, зиркнувши на Харрі, котрий, не надто переймаючись охайністю, досить дієво всмоктував скляну лискучу локшину із супної миски.

— Прилетів. Ви змерзли?

Кая машинально висмикнула руки з-під сідниць.

— Але чому сюди?

— Я збирався у Манілу. У Гонконзі була лише проміжна пересадка.

— Отже, на Філіппіни. А навіщо туди?

— Кинутися у вулкан.

— У котрий саме?

— А скільки ви можете назвати?

— Ніскільки. Просто якось читала, що там їх безліч. А ще, що деякі з них розташовані на… острові Лусон?

— Непогано. Там усього вісімнадцять вулканів, три з яких — на Лусоні. Я збирався на Маунт-Майон. Дві з половиною тисячі метрів. Стратовулкан.

— Вулкан із прямовисними схилами, утвореними потоками лави, що лишилась після виверження.

Харрі відірвався від вечері й поглянув на жінку.

— Хіба бували виверження у наш час?

— Чимало. Тридцять?

— Подейкують, що з тисяча шістсот шістнадцятого їх було сорок сім. Останнє — у дві тисячі другому. Його можна звинуватити у щонайменше трьох тисячах убивств.

— Що сталося?

— Посилився внутрішній тиск.

— Я про те, що трапилось із вами.

— Так я ж про себе. — Їй здалося, чи він справді посміхнувся? — Я зірвався й став пити вже у літаку. Мене висадили у Гонконзі.

— До Маніли літає не один літак.

— Я усвідомив, що коли не зважати на вулкани, Маніла не відрізняється від Гонгконгу.

— У якому сенсі?

— У сенсі віддаленості від Норвегії.

Кая кивнула. Вона читала про справу Сніговика.

— Та найістотніше, — мовив він, показуючи паличкою у миску, — тут є локшина Лі Юаня. Спробуйте. Заради локшини вже можна попросити тутешнього громадянства.

— Локшини та опіуму.

Така прямота була їй не властива, але Кая вирішила, що треба забути про свою вроджену сором’язливість і що це її єдина можливість зробити те, задля чого вона прителіпалася у цю країну.

Він знизав плечима й знову зосередився на локшині.

— Ви регулярно курите опіум?

— Нерегулярно.

— Навіщо?

Він заговорив з напханим ротом:

— Щоб не випивати. Я ж п’яниця. До слова, у цьому ще одна перевага Гонконгу перед Манілою. У цій країні покарання за наркотики не таке суворе. Та й в’язниці чистіші.

— Про пияцтво я знала, та хіба ви ще й наркоман?

— У якому сенсі наркоман?

— Ви мусите їх вживати?

— Ні. Я просто хочу вживати.

— Себто?

— Як знеболювальне. Помітили, що наша балачка — як співбесіда при прийомі на посаду, яку я аж ніяк не прагну обійняти, Сульнес. А ви коли-небудь курили опіум?

Кая похитала головою. Кілька разів, подорожуючи Південною Америкою, вона спробувала марихуану, але не надто вподобала це зілля.

— А ось китайці спробували. Двісті років тому британці почали завозити опіум з Індії, щоб покращити свій торговельний баланс. І підсадили на це зілля пів-Китаю. — Він клацнув пальцями вільної руки. — А коли китайська влада цілком слушно заборонила опіум, британці розв’язали війну, відстоюючи своє право напихати Китай наркотиками під зав’язку. Уявіть, що Колумбія починає бомбардувати Нью-Йорк через те, що на кордоні конфіскували партію кокаїну.