Ю Несбьо - Леопард

Сигурд Олтман зиркнув на свої руки й посміхнувся.

— Але щодо решти — Харрі схибив. Я зовсім не планував, щоб Аделе померла. Хотів лише принизити Тоні привселюдно. Включно з тими, хто, на його сподівання, стане невдовзі його ріднею, і тією дійною коровою — Галтунгом, який мав фінансувати ту його оборудку в Конго. Навіщо б іще Тоні мав одружуватися з такою сірою мишею, як Лене Галтунг?

— І то так, — мовив Мікаель Бельман, згідливо усміхаючись.

— Тож я написав Тоні листа від імені Аделе. Буцімто вона завагітніла від нього і хоче залишити дитину. Але майбутня мати-одиначка мусить піклуватися про матеріальне забезпечення, мовляв, потрібні гроші, натомість обіцяла мовчати, що то його дитина. Чотириста тисяч для початку. Гроші він мав принести на парковку за крамницею «Лефдал» у Сандвіку через два дні опівночі. А потім написав Аделе від імені Тоні, запросивши на побачення у те саме місце на той-таки час. Я знав, що Аделе підійде і місце, й час, сподіваючись, що вони, вочевидь, не обмінювалися номерами телефонів. Що обман не викриють перш, ніж буде запізно, перш, ніж я отримаю те, що мені потрібне. Об одинадцятій я вже сидів у машині, тримаючи камеру напоготові. Я планував зняти побачення, хай чим воно скінчиться, сваркою чи траханням, я лише намірявся послати фото й викривальну історію Андерсу Галтунгу. Та й по всьому.

Сигурд поглянув на Бельмана і повторив:

— Та й по всьому.

Бельман кивнув, а Олтман провадив далі:

— Тоні явився завчасно. Він, поставивши авто, вийшов і роззирнувся, а потім зник у тіні дерев неподалік річки. Я зсунувся якомога нижче. Потім приїхала Аделе. Я опустив віконце, щоб мати змогу почути їх. Вона стояла, чекаючи, роззираючись і поглядаючи на годинник. Я бачив, як Тоні став у неї за спиною, так близько, що здавалося неймовірним, що вона його не помічає. Я бачив, як він добув величезний саамський ніж і обхопив її рукою за шию. Коли він ніс її до свого авто, вона пручалася. А коли він прочинив дверцята, я зауважив, що всі сидіння у машині обмотані поліетиленом. Я не чув, що Тоні промовив до неї, але увімнув камеру й спрямував на них. Бачив, як він силоміць змусив її схопити ручку, очевидно, він їй щось надиктовував, а вона писала на листівці.

— Листівка з Кігалі, — мовив Бельман. — Він усе розпланував наперед. Вона мала щезнути.

— Знімаючи, я ні про що інше й не думав. Допоки не побачив, як він замахнувся й встромив їй ножа в горлянку. Я не йняв віри у побачене. Кров бризнула, заплямувавши лобове скло.

Співрозмовники не зважали на Крона, котрий хапав ротом повітря, наче задихаючись.

— Він почекав, залишивши ножа у горлянці, наче хотів, щоб вона спочатку стекла кров’ю. Потім підняв Аделе, обійшов авто і поклав тіло у багажник. Коли сідав у машину, зупинився, ніби принюхуючись. Він стояв, заллятий світлом з ліхтаря, і тоді я побачив: ті ж вирячені очі, той же вищир, як і тоді, коли він сидів на мені верхи біля клубу, засовуючи живосилом мені до рота ніж. Після того, як Тоні поїхав з трупом Аделе у багажнику, я ще довго не міг рушити з місця, заклякнувши від жаху, неспроможний ворухнутися. І усвідомив, що не зможу відправити викривального листа Андерсу Галтунгу. Будь-кому взагалі. Бо щойно став співучасником злочину.

Сигурд обережно відсьорбнув зі склянки з водою, що стояла перед ним на столі, й кинув погляд на Юхана Крона, котрий кивнув у відповідь.

Бельман кахикнув:

— Формально ви не були співучасником у вбивстві. Щонайбільше ви винні у шантажі чи введенні в оману. Ви мали змогу покласти цьому край, якби пішли в поліцію, хоч як вам це було б неприємно. Ви ж навіть зняли убивство на плівку, а це — речовий доказ.

— Так чи інак, мене б усе одно судили й винесли вирок. Сказали б: хто, як не я, мав би знати, що Тоні схильний до насильства, якщо на нього натиснути, й що я вчинив усе це умисно.

— А вам справді не спадало на думку, що таке може трапитись? — спитав Бельман, не звертаючи уваги на застережливий погляд Крона.

Сигурд Олтман усміхнувся:

— Комісаре, хіба ви не знаєте, що часом найважче — розібратися у власних мотивах? Або згадати? По правді, не пригадую, щоб мені взагалі спадало на думку, що таке може трапитись.

«Бо не хочеш згадувати», — міркував Бельман подумки і кивнув мимохідь, мовби дякуючи Олтманові, що відкрив йому таємниці людської душі.

— Я міркував кілька днів, — вів далі Олтман. — А потім знову поїхав у Ховасхютту й видер з книги відвідувачів сторінку з іменами всіх, хто був там тієї ночі. І написав Тоні ще один лист. Мовляв, я знаю, що він зробив. Бачив, як він у Ховасхютті порав Аделе Ветлесен, і знаю, чому він її вбив. І що мені потрібні гроші. Підписався як Боргні Стем-Мюре. За п’ять днів я прочитав у газетах, що її знайшли убитою в підвалі. На цьому все мало скінчитися. Поліція мала б розкрити обидва убивства й знайти Тоні. Щоб схопити його.