Ю Несбьо - Леопард

Однак її тіло рухалось занадто повільно, стегнові м’язи страшенно боліли, легеням бракувало повітря, й вона відчувала, що за кілька хвилин взагалі не спроможеться ступнути й кроку. Мозок намагався подолати страх, переконуючи, що вона не буде можливою жертвою насильства.

Страх гнав її нагору, нарешті вона зійшла на пагорб і тепер мала змогу бачити все, що відбувається на протилежному боці Мадсрюд-алле. З брами однієї з вілл виїжджало авто. Вона б устигла, між ними була всього сотня метрів. Маріт Ульсен бігла слизькою травою, униз схилом, вона ледве трималася на ногах. Вона вже не чула кроків за спиною — лише власне дихання. Машина задом виїхала на шлях, почувся скрегіт коробки передач, коли водій перемкнув із заднього ходу. Маріт Ульсен вже добігла майже донизу, до дороги, до рятівного світла задніх фар лишалось якихось кілька метрів. Вона летіла вниз, й усі її зайві кілограми цієї миті допомагали їй, змушуючи тіло невблаганно рухатися вперед. Але ноги не слухались. Вона спіткнулася, падаючи вперед, на шлях, до світла. Вона вдарилася об асфальт черевом, упакованим у вологий від поту поліестер, і, напівковзаючи, напівкотячись, посунулася вниз. А потіт Маріт Ульсен лежала нерухомо на шляху з гірким присмаком дорожньої пилюки у роті й обдертими об дрібні камінчики долонями.

Хтось підійшов до неї, нахилився й торкнувся плеча. Вона зі стогоном перекотилася на бік і підвела догори руку, захищаючись. Це був не боєць спецзагону, а якийсь літній чоловік у капелюсі. Дверцята в автівці за його спиною були прочинені.

— Усе гаразд, фрекен? — спитав він.

— А ви як гадаєте? — відповіла вона питанням на питання, відчуваючи, як її охоплює лють.

— Стривайте! Я вас уже десь бачив.

— Чи й не диво, — пробурмотіла жінка, відштовхуючи його руку і зі стогоном підводячись на ноги.

— Це ж ви берете участь у тій розважальній передачі?

— А це… — мовила вона, пильно вдивляючись у порожню й мовчазну пітьму парку і розтираючи правий бік, там, де печінка, — не твоє собаче діло, діду.

«Вольво-амазон», остання автівка, яка зійшла з конвеєра заводу «Вольво» у 1970 році, зупинився перед пішохідним переходом біля зали прибуття аеропорту «Гардермоен» в Осло.

Повз авто прокрокувала вервечка дітлахів з дитячого садочка, зодягнених у шурхотливі дощовики. Декотрі з дітлахів зацікавлено роздивлялися старезну дивну машину з двома смугами на кузові, як у гонщиків, і двох людей, які сиділи за двірниками, що змахували краплі ранкового дощу.

Чоловік, котрий сидів на пасажирському сидінні, комісар Гуннар Хаген, усвідомлював, що, дивлячись на дітей, які тримаються за руки, варто було б посміхнутися, згадати про єдність, дбайливість, суспільство, де всі підтримують одне одного. Але перше, що спало йому на думку, — це прочісування місцевості вервечкою, коли шукають людину, якої, найпевніше, вже нема серед живих. Ось на кого перетворює людину робота у відділі вбивств. Чи, як один дотепник написав на дверях кабінету Холе, «I see dead people» [18] Я бачу покійників (англ.). .

— Що в греця діти з дитсадка роблять в аеропорту? — спитав чоловік за кермом. Його звали Бйорн Гольм, й «амазон» був його найбільшою коштовністю. Самі лише пахощі від шумної, але надзвичайно потужної пічки, сидіння із штучної шкіри, просякнуті потом, пилюкою з бардачка, переповнювали його спокоєм. А надто коли мотор працював на повну, себто машина їхала зі швидкістю майже вісімдесят кілометрів за годину рівною дорогою, а з касетного програвача лунав голос Хенка Вільямса. Бйорн Гольм з експертно-криміналістичного відділу в Брюні взагалі був селюком із Скреї [19] Скрея — село на північ від Осло. — ковбойські чоботи зі зміїної шкіри, кругле, як місяць уповні, обличчя й трохи витрішкуваті очі надавали йому завжди здивованого вигляду. Саме цей вираз часто вводив в оману керівників слідчих груп, коли вони вперше зустрічалися з Бйорном Гольмом. Але правда в тім, що він був найталановитішим криміналістом після славетних часів Вебера. Гольм був зодягнений у м’яку замшеву куртку з торочками й плетену растаманську шапочку, з-під якої стирчало найгустіше руде волосся, яке тільки бачив Хаген на цьому березі Північного моря. Воно майже повністю вкривало щоки.

Гольм заїхав на тимчасову парковку, машина, схлипуючи, зупинилася, й чоловіки вийшли. Хаген підняв комір плаща, який, звісно, аж ніяк не рятував від крапель дощу, що бомбардували його лису макітру. Навколо лисини росло таке густе волосся, що дехто мав підозру, що насправді волосся у Гуннара Хагена росте чудово, та перукар у нього трохи дивакуватий.