— Параскево Іванівно!
Поводження у пані було вільним, тому і гукнув по-простому, так, як пані любила.
Від несподіванки Параскева Іванівна здригнулася і так хитнула головою, що з перенісся впав у мідний казан її монокль разом із довгим срібним ланцюжком.
— Тьху, лихоманець, налякав! — скрикнула пані, з жалем дивлячись, як тоне у вишневих бурунах монокль. — Ну що в тебе, Андрійку, за голос такий, мов у сурми єрихонської? Тобі б на кліросі співати. Що сталося?!
Андрійко махнув рукою вбік розчинених дверей і промовив шанобливо:
— Там братчик ваш, Матвій Іванович, — на дроті…
Цю фразу він навчився вимовляти недавно, коли минулої зими його світлість генерал Гурчик подарував сестриці телефонний апарат, схожий на голову оленя.
Не любила Параскева Іванівна новітніх витребеньок! Куди краще розсильного послати або поштового голуба…
Витерла руки об фартух, жестом наказала дівчинці-служниці монокль врятувати і пішла за Андрійком до передпокою, де той «олень» золоторогий стояв, хай йому грець!
У цю мить сидів генерал Гурчик в своєму кабінеті біля столу на Адміралтейській зі слухавкою в руках, чекав, доки з неї голос дорогої сестриці долине.
А як долинув, то одразу ж і запитав:
— Ну як, душе моя, сестричко, тобі Мусінька сподобалась? Виросла?
Щось забулькало в слухавці.
Що саме — не розібрав, адже увійшов до кабінету Іполит Вікентійович з телеграфною стрічкою в руках, з пантелику збив.
Махнув йому рукою генерал Гурчик, мовляв, почекай, не до тебе — з сестрою розмову маю! — і знову дослухався до булькання з самого Глобина.
Іполит так і завмер на порозі, споглядаючи, як встає поволі начальник зі свого крісла, як щоки його роздмухуються, мов паруси у вітрильника.
— Виїхала, кажу тобі! Персонально на потяг саджав! — закричав немов скажений.
А потім тихо так, з хрипом:
— Стривай… Не волай… Позавчора… Як це — не було?…
І рукою за серце схопився.
Зрозумів Іполит, що без нього не обійдеться, — підсунув під очі генерала стрічку телеграфну. Той спочатку його руку відкинув, а потім за рядки очима вчепився.
Слухавка ще щось булькотіла, мов у казані окріп, але генерал уже не слухав — дочитував стрічку.
Потім ледь вимовив слабким голосом:
— Зачекай. Здається, знайшлася. Передзвоню.
І впав у крісло мов підкошений…
Уже не міг чути, як виє у своєму передпокої його славетна сестриця Параскева Іванівна, лякаючи челядь, бормочучи до рогатої слухавки:
— Казала ж — віддай мені дитину на виховання! Матері немає, так хоч тітка б попіклувалася! Загубив! Зі світу звів, вар’ят-солдафон! О-о-о…
Закаруселили слуги довкола пані.
Андрійко хустиною обмахує, Ганнуся виловлений монокль подає.
Реве та стогне пані:
— Отрути мені… Ніж у серце! Стрілу в груди!
Монокль помітила, котрим Ганнуся хотіла пані заспокоїти, руку відштовхнула:
— Що це ти мені пхаєш? Мотузку несіть, щоб повіситись і гризоти не знати!
Упала на крісло:
— Краплі давай! Анісові! Зарізали…
А генерал у своєму Бурзі теж в кріслі напівпритомний сидить, усе стрічку телеграфну перечитує:
— «Таточку. Не хвилюйся. Я в Києві зійшла…»
І в крик до ні в чому не повинного Іполита:
— У Києві зійшла! Ти чув?
Той мовчки киває, знає, що нині краще помовчати.
Читає далі генерал:
— «На пароплаві «Цариця Дніпра». Годують добре. Розважаюсь…»
І знову з криком до підлеглого:
— Роз-ва-жаюсь!!!
З місця схопився, мов крук, з кутка в куток, за звичкою, забігав, розмахуючи телеграмою:
— «У Києві»! «Не хвилюйся»! «Цариця Дніпра»! «Розва…»
Зупинився — на Іполита зиркнув.
Страшним спокійним голосом, від якого в того кров в судинах закрижаніла, прошепотів:
— Негайно — до Києва. Знайти — і сюди доправити.
— Так я ж… — розгубився Іполит Вікентійович, — так ми ж… секретне креслення шукаємо… І вбивцю інженера Віктора Передері…
— Знаю, як ви шукаєте, — бурмоче сердито генерал Гурчик. — Цим і без тебе є кому зайнятися.
Оглядів прискіпливо і на подив улесливо так каже:
— Ти ось що, голубе Іполите Вікентійовичу, їдь слідом і на першій же зупинці сідай на ту «Царицю». Я тебе аеропланом відправлю! І офіційний папір видам, щоб зустріли та прийняли по всій формі. Мар’ю Матвіївну умов повернутися.
— Але ж… — знітився Іполит, думаючи про те, що краще б йому з десятьма вбивцями один на один у бій вступити, ніж генеральську доньку до рідної домівки навернути.
— Знаю, знаю, — ще улесливіше каже генерал, — справа не з легких. Але якщо зробиш — обіцяю в сватанні посприяти. Адже бачу, що ти не проти був би. Убережеш її від біди — то й вона твою пропозицію цього разу не відкине… До того ж…
Читать дальше