І додав:
— Воно ж, поважне панство, у своїх «лямурах-тужурах» та справах державних і купецьких геть закостеніло. Треба їхні почуття збуджувати, до пристрастей спонукати! Мусимо їх, мов суп учорашній, розмішувати, щоб уся морква з буряком на поверхню полізла!
Про моркву з буряком Муся мало що второпала, але зрозуміла, що втрапила в халепу, яка їй зовсім ні до чого.
Насупилась:
— Так ми що — тут разом мусимо жити? В одній каюті? Та де таке видане? Я негайно ж піду до капітана і…
— …і нас обох на берег відішлють! — сказав він.
— Це чому ж?
— Яка нетямуща напарниця мені дісталася! — обурився. — А умови контракту? А харч як відпрацьовувати?
Хоч була Муся панночкою, що шануватися мусила б, але не втрималась — свиснула:
— Оце так…
Той побачив, що напарниця заспокоїлась, і каже:
— Ну, якщо вам на берег треба — можете йти до капітана.
— Не треба! — скрикнула Муся і безпомічно роздивилася довкола: ліжко ж тут одне.
— Не хвилюйтеся, — зрозумів він. — Я на тім канапе вмощуся. На вас посягати не збираюся. Ви мені не до смаку. Ну як — згода?
— Згода, — шморгнула носиком Муся.
— От і добре, — зрадів акторчук. — Попереджаю одразу: хроплю, димлю, зловживаю!
І демонстративно дістав звідкись баклажку, відкрутив срібну голівку — ковток зробив.
Муся лише зітхнула тяжко.
Блузку і зачіску поправила, валізу відкрила — треба ж до вбиральні сходити, пил з себе дорожній змити, переодягтися.
Акторчук допоміг розкидане докупи зібрати, оберемок з книжками на стіл поставив, глянув презирливо:
— Любовні романчики почитуєте?
Тут уже Муся не витримала, руки його погані з книжок скинула:
— Це кримінальні історії доктора Шерла! Не ваш клопіт!
— Добре, добре, — заспокоїв він. — Приведіть себе до ладу — і підемо працювати. Вечеря наближається. А нас тут задарма годувати не будуть!
І влігся на своє канапе з мерзенним співом:
— Смє-є-єйся, паяц, над разбітой любов’ю-ю-ю-ю!!!
Чмихнула Муся, речі чисті з валізи дістала (так, щоб його нескромне око не побачило ані краєчка білизни) — і прожогом кинулася до вбиральні.
Дідько з ним, подумала, аби лише плисти!
* * *
Повітове містечко Глобине, де мешкала сестра пана генерала Параскева Іванівна, власниця парового млина з крупорушкою, розташоване на притоці Псла — Сухому Омельничку, річечці не знаменитій, проте тихій і мальовничій.
За переписом від 1910 року в Глобиному нарахували близько п’яти тисяч мешканців. Точніше, п’ять тисяч двадцять вісім, двадцять душ з яких проживали в маєтку пані Гурчик-Магденко.
Пані генеральська сестра і удова поміщика Магденка була жінкою доброю і довірливою, а до того ж перейняла від свого чоловіка неабиякий патріотизм щодо рідних місць і нізащо не піддавалася на умовляння брата продати помешкання і перебратися до сирої «північної столиці».
До того ж як чиста і добра душа приймала «на довічне утримання» чи не всіх, хто називався прізвищем Апостол. Себто іменем того славного гетьмана, який заснував біля старого Ромодановського шляху маєтність і саме село Глобине «на купленому ґрунті».
Отже, на подвір’ї Параскеви Іванівни проживало людей зо двадцять «нащадків» славного гетьмана Данила Апостола. Усім сердешна Параскева Іванівна знаходила місце і заняття — прилаштовувала до праці на цегельний завод, на цукроварню, найбільш «схоженьких» на відомого пращура (зокрема тих, хто майстерно скошував одне око) залишала на своєму паровому млині з непоганою платнею у два срібних карбованці на місяць з повним забезпеченням харчами і житлом.
Не маючи власних дітей, Параскева Іванівна обожнювала свою єдину небогу-сирітку Мусеньку і щоліта намагалася відгодувати її своїми варениками, до яких мала неабиякий хист.
От і в цей день на галявинці перед маєтком варила Параскева Іванівна варення з вишень — заготовки робила вже зараз, щоби взимку відіслати до лютої півночі слоїків зо тридцять-п’ятдесят для любої небоги.
На галявині кипіли й пінились кілька мідних казанів.
Служниці під керівництвом невгамовної хазяйки збирали рожеву пінку в полумиски, розливали вже готове варення в слоїки, тихо наспівували.
Одне слово, ідилія — тиха сонячна днина, ті золоті хвилини, коли ангели злітають з небес, щоби подивитися, який лад панує на землі.
Але так тривало недовго.
На веранду мов ошпарений вискочив лакей Андрійко (Параскева Іванівна, за старою звичкою, тримала лакея, одягнутого в яскраві «народні» шати) і заволав на всю околицю:
Читать дальше