Андрей Курков - Добрий ангел смерті

– Львович? – запитав я, провокуючи його на більш активні спогади.

– Чому Львович? Львович вибрав «Мертві душі».

– Послухайте, – заговорив я, відчуваючи, як голова моя тоне в соковитому тумані нерозуміння того, що відбувається, і того, що відбувалось. – У вас що, літературний гурток був?

– Не літературний, а філософський, – виправив мене старий. – І не був, а є… Принаймні, поки я живий. Я – сам собі гурток!

– Ну а все-таки, хто писав коментарі до «Кобзаря»? – запитав я.

– Слава Гершович… Царство йому небесне…

– Він що, помер?

– Убили… Струмом убили. – Старий скорботно схилив голову. – Хороший був хлопець! Світла голова. Ще до цих Кашпіровських і екстрасенсів він усе про ці штуки знав… Тому його й убили…

Туман знову закружляв навколо моєї голови.

– До чого тут «Кобзар» до екстрасенсів? – запитав я, перебуваючи вже в цілковитому невіданні.

– Ну привіт! – Старий подивився на мене, як на ідіота. – А що таке, по-вашому, висока література? Просто літери та метафори? Це ж і є засіб передачі духовного струму, як би провідник! Захотіли зарядитися похмурою глибокою енергією – розкрили книжку Достоєвського. Захотіли очиститись і побути в проясненому стані – берете в руки прозу Тургенєва… Це ідіоти типу Кашпіровського перетворили все на лікування геморою по телевізору! Але, повірте, свято Святого Йоргена вже закінчується, і знову залишиться література як єдиний провідник будь-якого виду біоенергії.

– Ну а яку енергію передає «Кобзар»? – запитав я.

– Про це краще запитати Гершовича… Але там, я вам скажу, справа серйозніша, з цим «Кобзарем» і з самим Шевченком… Там така справа… Ну, через це його і вбили…

– Через що?

Старий допив вино. Знову погладив себе по колючому і в’ялому підборідді.

– Через те, що Гершович обчислив, де сховано щось дуже цінне для українського народу… Ви це так не зрозумієте! І не думайте, що я з розуму вижив! Був би зараз живий Гершович – він би вам за п’ять хвилин усе пояснив!

– Ну а рукописи якісь цього Гершовича залишилися? – з надією запитав я.

– Рукописи? Був один рукопис і лист у нім… – Старий закивав у такт власним словам. – Ми із Львовичем рукопис йому в труну під голову поклали…

– І не читали?

– Ні. Він так попросив. Він нам багато розповідав, все, про що думав, розповідав. І лист цей ми бачили. У листі й говорилося про це, про заритий… Самого Шевченка лист, із Мангишлаку… Може, через листи його вбили?! Адже тієї ночі, а це був шістдесят сьомий рік, коли його вбили, хтось і в квартиру його залазив. Кришталеву вазу вкрали, перевернули все догори дном… А теку не знайшли! Він її у Грицька, чоловіка своєї сестри, ховав. Це вже потім ми її у Грицька взяли і йому в труну під голову поклали.

– У Григорія Марковича?

– Ну так! – Очі у старого Клима раптом загорілись. – Так ви Григорія Марковича родич?

– Так нічий я не родич! Мені просто цікаво.

– Ну, за «просто цікаво», юначе, можна дорого заплатити! Останню фразу старого я пропустив повз вуха.

Туман навколо моїх думок трохи розсіявся. Перший виявлений зв’язок між покійним Гершовичем і Григорієм Марковичем, який відбув до Ізраїлю, підбила мою цікавість.

– Я б продав вам цю книжку? – з якоюсь дивною інтонацією мовив раптом старий. – Акваріуми я вже продав, залишилося зовсім небагато тут… – і він озирнувся на всі боки.

– Книжку? – перепитав я. – Ви що, їдете?

– Ні, йду… Не зараз, звичайно… Трохи пізніше. Пам’ятаєте, як Толстой помер?

Я кивнув.

– Я його люблю… – сказав старий. – Читав його багато разів, хотів навчитись у нього життя, але не вийшло… Так хоч смерті у нього навчуся. Чудова у нього була смерть… Хіба не так? Я піду звідси до Конотопа. Так, щоб не дійти… Ви мене розумієте?

Я випив другу склянку вина, але «сухар» був слабенький, щоб допомогти мені розставити ці фрагменти минулого по своїх місцях і склеїти їх, як античну амфору. Ні, звичайно, я розумів, що всі ці люди, яких представляв зараз як своєрідний депутат старий Клим, були звихнутими шістдесятниками, шукачами сенсу в літературі та філософії в житті. Мені, представнику іншого покоління, було важкувато говорити з ним. Ми вживали одні й ті ж слова, але він надавав цим словам явно більше сенсу, ніж я. Думаю, що тільки вино ми з ним сприймали однаково. Вино з однієї пляшки не могло бути різним у двох склянках.

Старий дістав із книжкової шафи карту України й показав масну лінію, яка бігла вздовж позначеної залізниці. «Ось тут я піду», – говорив він, ведучи пальцем по своїй лінії й зупиняючи палець щоразу, коли доходив до чергової залізничної станції.