Андрей Курков - Добрий ангел смерті

– О! – вигукнув він і з подивом випнув губи, наче був у обрáзі на себе тридцятирічної давності.

Я підійшов і поставив йому те саме запитання – про чоловіка, що захоплювався Шевченком і питаннями патріотизму.

– Еге ж, – сказав він, – тоді багато людей захоплювалися такими питаннями.

– А рукописи про це хтось писав?

– Писали, звичайно писали, аякже. Самвидав! А що з того? Ось хто не боровся, той і не програв.

Він щось іще верз і верз, поки раптом не сказав:

– А були й містифікатори, одного такого пам’ятаю – Клим, удавав, ніби щось філософське пише. Всі у нього просили почитати, а він рукописа дістане, перед носом перегорне і знову в портфель сховає. А сам сидів удома на кухні і вірші Пушкіна від руки прозою переписував, ну так, щоб не стовпчиками, а суцільним рядком…

– А де він зараз? – запитав я, подумавши, що це цілком міг бути автор коментарів до «Кобзаря».

– Клим? Чорт його знає. Бачив я його якось у скверику біля університету. Там, знаєш, збираються і в шахи на гроші грають. Років зо два тому. А більше не зустрічав.

Кожне товариство закрите по-своєму. Бджолярі збираються і говорять про тільки їм самим зрозумілі речі. І напевно, ще довго вирішуватимуть – прийняти когось у члени свого товариства чи ні. Шахісти – теж не виняток. Ті, що грають біля університету, один одного знають, а з рештою на акуратному «ви» розмовляють. І грають із чужаками тільки на гроші.

Я кілька разів обійшов гуртки шахістів і шашкістів, які обліпили лавки скверика. На мене ніхто не звернув уваги. Кожен гурток нерухомо стежив за дошкою, яка перебувала в центрі. На гравців не дивились, їх присутність була немов якоюсь прикрою необхідністю. Не було зрозуміло – хто за кого вболіває і чи вболіває взагалі. Вивчалася в таємничому мовчанні сама ситуація на дошці, і саме вона була головною дійовою особою.

Климу зараз мало б бути шістдесят з гаком, і більшість членів неформального шахово-шашкового клубу відповідали цій характеристиці. Гра проходила мовчки, і тому навіть випадково почути, як кого звуть, не було можливим. І я просто припав до одного кола і почав терпляче очікувати розвитку подій, намагаючись «втертися» всім тілом у довіру до цих фанатиків дошки.

Дивний стан нез’ясовного трансу раптом опанував мною, і я, мабуть, дійсно став на час частиною цього шахово-шашкового живого організму.

Проіснувавши в такому стані близько години, поки гра не закінчилася, разом із іншими охопленими шаховим трансом фігурами, я раптом видихнув своє заціпеніння і, розправивши хребет, зрозумів, що годинне колективне стояння зріднило мене з цими людьми. Я погано грав у шахи і навряд чи зміг би навіть елементарно прокоментувати завершену партію, але зате інші могли, і я виявився вдячним слухачем. Щоправда, спочатку два дідки мало не побилися між собою, сперечаючись про нібито помилковий хід офіцера. Моя неучасть в їх суперечці відіграла позитивну роль, і вони ґрунтовно взялися за мене, повторивши на пам’ять основні ходи партії.

– А хто грав хоч? – запитав я під кінець, відчуваючи, що вже маю право на запитання.

– Пилим із Мишком… – відповів один із них, вищий і сутуліший. – Вони з нових, недавно тут.

Я запитав, а чи грає ще Клим.

– Ну, Клим! – Другий дідок зробив одеський жест, піднявши руками величезний невидимий кавун. – Клим грає, але коли він грає – такі дурниці, – і він кивнув у бік спорожнілої лавки, – не відбуваються.

Через п’ять хвилин я вже знав, що Клим живе в комуналці на Шота Руставелі, у скверик приходить іноді по п’ятницях, більше не п’є через хвору печінку і перестав розводити акваріумних рибок, а тому невідомо, на що він тепер живе.

Ішов я, відчуваючи, що вже став членом цього клубу. Залишалося тільки навчитися нормально грати в шахи або в шашки. Але мені це не загрожувало. І часу було шкода, та й взагалі не полюбляв я повільні ігри.

У п’ятницю зранку я знову перегортав «Кобзаря», тішачись олівцевими коментарями.

«М’якість рідної землі не відрізняється від м’якості чужої землі, тому що будь-яка земля була передосновою людства і не могла розподілятися між націями відповідно якості цих націй».

Дивувала мене навіть не сама ясність формулювання, а саме предмет думки, немов чоловік, який це писав, тільки відштовхувався від почуттів і рим Тараса Шевченка для того, щоб сказати про власне наболіле. Хоча чому його це так хвилювало в ті благополучні шістдесяті роки? Націоналістом він не був, інакше і записи були б українською. Російський шовінізм тут теж був відсутній, оскільки крім власних думок були присутні тут і повага, співчуття, а можливо, навіть і любов до Шевченка. У якийсь момент я подумав, що його думки могли бути близькі думкам Леніна – особливо про цілковиту відсутність націй і національностей у майбутньому. Але тут же уявив собі, що сказав би Ленін із приводу того, що кохана жінка і є Батьківщина? Ні, не думаю я, що погодився б Великий Гаркавий із цим твердженням, хоч якою б гарною в юності була Крупська.