Андрей Курков - Добрий ангел смерті

Але час минав, і я, відклавши книжку, але пам’ятаючи про неї, почав збиратися в університетський скверик на подальші пошуки автора цих коментарів. Інтуїція підказувала мені, що Клим сьогодні там буде. І не тільки інтуїція – за вікном світило сонце, співали птахи. Було б нерозумно сидіти в таку погоду вдома, особливо якщо будинок – це кімната в комунальній квартирі на галасливій від трамваїв вулиці Шота Руставелі.

У скверику я його і знайшов. Спочатку розшукав двох дідків, які мене вже знали. Вони мені й показали пальцем на одну з лавок, де йшов безстроковий шаховий чемпіонат університетського скверика. Визначити, хто з гравців був Клим, було неважко, оскільки другому було не більше сорока.

Почекавши закінчення партії, за якою стежили не менш двадцяти членів «клубу», я підійшов до Клима. Нелегка перемога, очевидно, принесла йому відчуття ситості, і хоча всі вболівальники відразу після закінчення партії розсмокталися до інших ігрових лавок, навіть не привітавши його, сам переможець тріумфував – його запалі очі на худому вилицюватому обличчі горіли молодістю та завзяттям.

– Добре ви його! – сказав я Климу замість привітання.

– Так, непогано, – погодився він. – Але Вітько теж здібний!.. А я його довгою облогою!..

Вдаватися глибше в шахові розмови я побоявся, аби не бути осоромленим, і відразу ж перейшов до справи.

– Ви Львовича пам’ятаєте? – запитав я у все ще щасливо усміхненого Клима.

Усмішка на його обличчі завмерла.

– Звичайно, пам’ятаю… – сказав він, примружено дивлячись на мене. – А ви що, його родич?

– Ні.

– А трохи схожі…

Розмова покотилася під укіс, і треба було її або закінчувати, або ж узяти під контроль.

– Мені здається, до мене випадково потрапив один ваш рукопис… – сказав я.

– Та невже? – здивувався старий Клим. – Це ж який?

– Ну не зовсім рукопис, а коментарі до «Кобзаря» Шевченка… до речі, дуже цікаві.

Старий доторкнувся до свого погано виголеного підборіддя і знову пильно глянув на мене.

– Коментарі?.. – повторив він уголос. – Це не моє… Я писав інші коментарі… А цей «Кобзар» теж до вас потрапив?

– Так, коментарі адже на його полях…

– А що за книжка? Звичайна? Яке видання? – обережно запитав старий.

– Не зовсім звичайна… На зразок матрьошки. Вкладена в том Толстого.

Старий кивнув і знову всміхнувся, дивлячись на асфальт під ногами.

– Ти ба, виплила! – тихенько мовив він.

Потім знову підвів голову, подивився на мене вже не пильно, а якось спокійно і розслаблено.

– Якщо у вас є гроші на пляшку сухого, запрошую вас у гості!

Гроші у мене були, так що після недовгого проходження по маршруту: скверик – гастроном – вул. Шота Руставелі, ми опинились у просторій кімнаті з високою стелею, обважненою ліпниною і зигзагами тріщин. У кімнаті стояли дві шафи – книжкова й одежна, обидві старі, добротних п’ятдесятих. А ось маленький столик, скоріше придатний для кухоньки якої-небудь мікрометражної квартири, мав вигляд у цій кімнаті карлика-виродка.

Старий вручив мені ножик.

– Відкрийте «сухарик»! – сказав він і вийшов у коридор. Повернувся з двома склянками.

– А ви, як порядна людина, мене в гості покличете? – запитав він раптом із усмішкою.

– Звичайно, – пообіцяв я.

– Тоді я вам дещо покажу! – Старий підійшов до книжкової шафи, відчинив дверцята.

– Ось. – Він витягнув із нижньої полиці грубезний том.

Я взяв книжку в руки – це було академічне видання «Кобзаря». Приємна шорсткість перкалю порадувала руки – є речі і речовини, дотик до яких дає мало не фізичну втіху.

– Ви розкрийте. Розкрийте! – мовив старий.

Я розкрив. Переді мною знову була книжка-матрьошка. У вирізаному нутрі «Кобзаря» лежала інша книжка, скромніша, хоча тих же років видання: Достоєвський, «Ідіот».

Я підвів запитальний погляд на Клима.

Він усміхався, але не мені, а скоріше своєму минулому, раптово потривоженому моєю появою.

Якась смутна здогадка змусила мене раптом витягнути книжку Достоєвського з її зручного таємного лежбища і перегорнути. І – здогадка виявилася правильною – на полях «Ідіота» замиготіли олівцеві коментарі, тільки почерк тут був крупніший.

– Це ви писали? – запитав я Клима.

– Ну я, – сказав він, сідаючи за маленький прямокутний столик.

– А «Кобзар»?.. – Я потягнувся рукою до пляшки і почав розливати рислінг по склянках, одночасно вибудовуючи свої думки в якийсь геологічний порядок.

– «Кобзар»? Ні, по «Кобзареві» писав інший… – поволі мовив старий, беручи в руку склянку.