Андрей Курков - Добрий ангел смерті

Я гортав і гортав, як гортають книжку перед тим, як зважитися її не просто прочитати, а простудіювати з зошитом і ручкою. Промайнула ще одна думка: «Абсолютний патріот не визнає ні національної більшості, ні національної меншини. Його любов до жінки сильніша любові до батьківщини, тому що жінка, яка відповідає взаємністю, і є символ батьківщини, ідеал абсолютного патріота. Захист жінки, яка відповідає взаємністю на любов, і є вищий вияв патріотизму».

В іншому місці, під одним із віршів, був чисто щоденниковий запис: «16 квітня 1964 року. Зустрів Львовича в пивній навпроти ломбарду. Розповів йому про підготовлений рукопис. Він захотів прочитати – але обійдеться. Після провокації в кінотеатрі навіть його рука здається занадто вологою для рукостискання. І потім ця звичка весь час оглядатися на всі боки».

Я сидів до півночі, потім склав «книжкову матрьошку» і поставив назад на полицю.

Наступного дня я заїхав до знайомого скульптора, чоловіка, що знав Київ останніх тридцяти років майже поіменно.

– Пивна навпроти ломбарду? – перепитав він. – Звичайно, там тепер кафе «Русский чай». Ні, вибач, вже не «Русский». Або просто «Чай», або… Там вже все не те, і кругом не ті…

– А ти не знав у той час якого-небудь «Львовича».

Скульптор замислився.

Його двоповерхову майстерню було заповнено громаддям іще необроблених каменів, макетами, невеликими скульптурами та безліччю фотографій, приклеєних до стін, ніби замість шпалер. До цих фотографій він і підійшов, вставши з-за низького обідньо-журнального столу.

– Тут є багато хто з тієї пивниці, але я не пам’ятаю… Львович… Львович… Не думаю, що це хтось із завсідників компанії. Туди приходило багато «разових», і хоч вони з’являлися досить часто, але «своїми» не стали. Може, це один із них? Я ще спробую згадати, але не сьогодні. Потрібна дуже дощова погода або гроза – тоді відмінно згадується…

– Я подзвоню і нагадаю при першій же грозі, – пообіцяв я на прощання.

Ремонт нової квартири рухався повільно і, можна сказати, безглуздо. Знайомі, які обіцяли допомогти мені пофарбувати стіни, несподівано пропали, і залишився я один на один зі стінами і з безліччю бляшанок матової білої фарби. Сам починати фарбувати я боявся, тому і займався різним дріб’язком, віддиранням клаптів старої фарби із труб у ванній та іншими дурницями.

Несподівано зателефонував скульптор.

– Ти знаєш, він помер учора, цей Львович, якщо це, звичайно, він. Мені подзвонив якийсь давній знайомий, просив допомогти на похороні – нікому труну нести. Якщо хочеш, їдьмо разом!

Пропозиція була і несподіваною, і дивною.

– Але ж я його не знав… – вирвалось у мене.

– Але ж ти його розшукував! Я теж, здається, його не знав, – сказав скульптор. – Більше того, я не міг згадати цього Аліка, який мені подзвонив. Він запевняє, що ми знайомі з тієї пивниці…

Їхати на побачення з небіжчиком, до якого у мене залишалися непоставлені питання, здавалося справою щонайменше дурною. Але я погодився.

Ховали його на Берковцях. Точніше не ховали, а «підховували» до родичів, які вже влаштувалися там навічно. Жовте висохле обличчя ні про що не говорило. І скульптор, нахилившись до мого вуха біля могили, прошепотів:

– Щось я його не впізнаю.

Однак Алік, який організував цей похорон, нагадав скульптору кілька епізодів із далекого минулого. І скульптор кивнув. Потім вони в моїй присутності згадали кілька імен.

Я набрався сміливості й запитав у літнього Аліка про людину, що цікавився творчістю Тараса Шевченка і питаннями патріотизму. Пояснив йому, що це був знайомий покійного Львовича.

Алік почухав за вухом. Помовчав. Знизав плечима.

– Потім, – нарешті мовив він. – Ти ж на помини йдеш? Я кивнув.

Помини, як з’ясувалося дуже скоро, організовував скульптор у себе в майстерні. Семеро людей сиділи навколо обідньо-журнального столу. Скульптор на електроплитці, що стояла в кутку, смачно смажив яловичу печінку. Решта, не чекаючи закуски, пили горілку. Мовчки пили, без тостів, навіть без зітхань.

Ожили трохи, коли перша порція смаженої печінки з’явилася на столі. Скульптор висипав на стіл виделки. Поклав хліб. Трапеза набула більш жвавого характеру, і хтось першим заговорив про покійного, тут же перейшовши на живих і закінчивши просторікування думкою про те, що раніше було краще.

– Так, – погодився хтось інший.

Помини пройшли як належить. Всі розійшлися п’яні. Про покійного поганого слова сказано не було. Про нього взагалі, один раз згадавши, більше не говорили. Коли встали з-за столу розім’ятись, один із гостей упізнав себе молодого на одній із старих фотографій.