Ксенія Циганчук - Кривавими слідами

– Не знаю і не хочу знати, – з огидою відповіла Ілона, усім своїм виглядом показуючи, що на дану тему говорити далі не хоче.

Подумки Єгор укотре замилувався: жінка, яка знає собі ціну. Знов уважно роздивився її. Жодних «понтів» у зовнішності й одязі. Убрання дороге і вишукане, у той же час просте. На відміну від Волошко в Ілони є самоповага. Упевненість у собі. У Віталіни – надмірна самовпевненість. Такі люди, як Ілона Вітторіно, не можуть не викликати захоплення.

– Я зрозумів вас, пані Ілоно. – Скляр занотував щось собі в телефон.

У свою чергу, Тарас теж щось записував, щоправда, у паперовий нотатник.

– То ваш брат не припинив спілкуватися із загиблим, я так розумію? – уточнив Тарас.

– Припинив. Відразу ж, як дізнався, що Мáрко мені зраджує. Вони навіть сварилися через це.

– Сварилися?

– Ну, не зараз, – усміхнулася. – Давно. Ще як тільки відбувся розрив. Так би мовити, висловив моєму чоловікові все, що думає з приводу його ставлення до мене.

– Вони бачилися хоч інколи? – запитання поставила знову Власта.

– Мені принаймні про це невідомо. Думаю, що ні. Переконана, Руслан би мені сказав.

– Може, він не хотів вам про це розповідати, – припустив Тарас.

– Не думаю… Ви когось із нас підозрюєте, чи що? – несподівано спало на думку Ілоні.

– Така наша робота, – відповів Тарас.

– У вас є мотив, – зауважив Єгор спокійно. Він незворушно глянув на неї й усміхнувся. Без злості чи зверхності. Ніхто б не здогадався, що саме в цей момент він напружено чекає на реакцію та відповідь підозрюваної.

Власта і Валентин з інтересом спостерігали: ці слідчі працюють із напором.

– І який же? – у голосі Ілони прозвучав мало не виклик.

– Ви ще не розлучилися, – почав виважено Скляр після недовгої паузи. Інтонація нітрохи не видала в ньому нетерплячості та хвилювання. Хоч час нещадно спливав. «Перші двадцять чотири години. Перші двадцять чотири. Найбільш критичні й найбільш важливі в будь-якому розслідуванні. Саме від того, як просунемося зараз, залежатиме результат», – немов мантру, повторював подумки Скляр слова, які ще на перших заняттях в університеті втовкмачував викладач.

– І що з того?

– А те, що все майно вашого чоловіка переходить вам. А це чималенько. Будинок та бізнес в Італії і бізнес у Рівному. Теж доволі прибутковий. Чи я помиляюся? – тепер у його голосі прозвучали нотки недовіри до жінки як до свідка. Із її реакції зрозумів, що ці слова справили потрібний ефект: Ілона Вітторіно не чекала саме від нього «наїзду». Бо він здався їй людиною, якої можна не боятися.

– Не помиляєтеся, – теж витримавши паузу, погодилася жінка.

«Ну що, спантеличив я тебе? Вивів із себе?» – запитував подумки Єгор, хоч навіть і на хвильку не переставав милуватися цією особою.

Тарас непомітно потер долоні: незважаючи на те, що працював із новеньким усього три тижні, уже чудово розумів методи, якими той користується: безмежна ввічливість, усмішка, врівноваженість і… намагання вибити підозрюваного з колії, розізливши його. У найнесподіваніший для того момент. Щоб той схибив. А підозрювані в нього – усі фігуранти справи. Аж допоки не знайде справжнього злочинця і не переконається в його вині. Єгор і в житті доволі різкий, тож роздратувати когось для нього не складає особливих зусиль.

Так, питання Скляра, хоч і цілком логічне, а виявилося неочікуваним для жінки. Спершу Єгор поставився до неї прихильно, а тепер такий випад. Кинув погляд на патрульних. Ці «зелені» зачаровано слухали. «Ну що ж, дивіться, як працюють професіонали».

– Майно переходить мені, Крістіні та моєму синові, – додала Ілона. – Проте це не означає, що вбила я. Не забувайте, мене навіть не було в місті, коли все сталося. Зі мною в маршрутці їхало багато людей. Майже була повна. У вас є змога переконатися. Приїхала під ранок.

– Звісно, ми це зробимо, – пообіцяв Тарас.

– Чому ви не скористалися своєю автівкою? – знову Власта втрутилася в розмову.

– Не зрозуміла, перепрошую, – Ілона озирнулася до патрульної.

– Ви маєте свою машину, однак до Києва поїхали маршруткою, – пояснила жінка-коп.

Валентин зиркнув на колегу: вона геть захопилася цією справою.

– Дорога неблизька, мені не хотілося самій кермувати. Не в таку погоду, як зараз, – Ілона кивнула в бік вікна. Надворі вкотре за зиму танув сніг. Уночі, як правило, усе замерзало. Удень починалася відлига.

«Гм… А ця жінка доволі розумна», – Єгор покосився на Власту. На мить їхні очі зустрілися. «І вона мене терпіти не може». Цей факт його добряче повеселив. Він розумів, що по службі вищий за неї і завжди так буде. «Нехай собі ненавидить».