Валерій Фурса - Десята заповідь

Насилу стримуючи голосний плач, Галина з Марією Федорівною кинулись обіймати лікаря, не знаючи навіть, як віддячити своєму рятівникові за його добре серце і золоті руки. Адже чудово розуміли, що якби не він, то могло б і не бути у них того проблиску надії, яка тепер з’явилась у їхньому житті. І лише після того, ніби реально усвідомивши подаровану їм надію, скупі батьківські сльози рясно побігли по щоках Василя Івановича. Ніби враз відпустила його якась невідома сила, що раніше утримувала його у відносно нестабільній рівновазі.

– Дякую Вам, Петро Федорович! – ледве видушив із себе, схлипуючи. – Що б ми без Вас робили?!.

– Ну-ну, не треба, – злегка при обійняв і поплескав його по плечу лікар. – Заспокойтеся! Хоча б настільки, наскільки це можливо, заспокойтеся. І жінок своїх спробуйте заспокоїти. Бо я цього, мабуть, ніколи так і не навчусь.

Коли Василя відвезли у палату, Галя всілася біля нього на табуретці і заявила всім, що звідси нікуди не піде. Так, мовляв, і буду сидіти, поки Василько до свідомості не прийде. Поки одужувати не почне. І стільки впевненості було у її словах, що навіть мати нічим не могла заперечити своїй невістці. Хоча у її серці на якусь мить сколихнулася нестримна хвиля ревнощів, та відразу ж і вляглась. Прогнала її, осоружну, не давши нікому й помітити. Зрозуміла мати, зрозуміла, що саме вона, її невістка, мати його дітей, у цій важкій ситуації найбільше зможе допомогти йому – її синові. Тільки б їй сили для того вистачило!

– Я теж трішки посиджу з тобою, Галинко. А потім до дітей піду, – ніжно обійняла за плечі свою невістку. – Ти, батьку, швиденько біжи до внуків. Щоб, не дай Боже, не перелякав їх хто. Побудь там, поки я прийду. А сюди по черзі ходити будемо.

– А ти, доню, за дітей не переживай, – це вже до невістки. – Ми з батьком їх доглянемо. Дома у вас все добре буде. Тільки б тут все швидше на поправку пішло.

Не менше години просиділа мати з невісткою, мовчки вдивляючись у Василеве обличчя. Вона все ще марно сподівалась на те, що от саме зараз він відкриє свої карі очі, і що страшний привид небуття відійде кудись вбік і більше ніколи, ніколи, ніколи не підступиться до нього.

А Василь лежав нерухомо, як лікарняна подушка, білий, і тільки по легеньких порухах простирадла ледь-ледь вгадувалось його дихання. Навіть не вірилось, що такий сильний чоловік може ось так безпорадно лежати, не маючи сили не лише руку підняти, але й очі відкрити.

– Ідіть уже, мамо, – ніби пробудившись від важкого сну, тихо прошепотіла Галина. – Підіть до дітей наших. Щоб я хоч за них спокійною була. А то серце моє може й розірватися між ними й Васильком.

– Йду, донечко! Батько тобі щось поїсти принесе.

– Ой! Краще не несіть нічого. Не до їжі мені тепер. І ложки в рот взяти не зможу. Не ображайтесь тільки.

Постаріла за цей недобрий ранок на добрий десяток літ, мати тихо вийшла з палати, залишивши Галину наодинці зі своїми гіркими думками, зі своїм коханим чоловіком, із її немічним сином. І навіщо тільки Господь нагородив людей здатністю думати? Та ще й такою сильною здатністю, що думки ті у покорі ніяк не втримати?…

Галя залишилася у лікарні. Залишилась поряд зі своїм коханим і, фактично, наодинці зі своїми думками.

Лікар сказав, що операція пройшла успішно, і що виживе її Василько, та ще сто літ проживе. Та чи правда це? Може, лише заспокоює?… А якщо не виживе?… Якщо не вийде з того мороку її ладо? Що ж вона з маленькими дітками у чужому місті робити буде? Хто її приголубить? Хто серденько зігріє? Хто смерічкою карпатською назве?…

І додому повертатися несила, і тут залишатися – біда. Яка лише лиха доля може спіткати людину! Всього лише одна мить, один-єдиний імпульс злочинної думки, один порух пальця – и весь райдужний світ життя в одну мить перетворюється на сіре пристанище тіней, на світ без сонця, без зірок високих, без бажань щастя і надій на щасливе майбуття.

Хто? Хто той ірод проклятий, який їхню щасливу долю накрив чорним крилом смерті? Хто у зірку їхнього життя у далекому небі влучив? Хто діточок маленьких сиротами у світ пустити надумав?…

Рояться й рояться у Галиній голові думки, одна гіркіша за іншу. Стукотить у скронях застигла від жаху кров, любляче серце крижаним подихом обіймаючи. А сама вона сидить, не рухаючись, біля ліжка свого судженого, з тривогою вглядаючись в обезкровлене обличчя. Не віриться їй, що це він, її Василько, такий сильний, веселий и життєрадісний, лежить тепер перед нею таким безпомічним.