Валерій Фурса - Десята заповідь

Може тому, що жилось у ті часи нелегко, ні до сигарет, ні до випивки потягу не мав. Хоча й не відмовлявся іноді сто грамів випити. У свято якесь, чи при хорошій компанії. Завжди був дружелюбним. З людьми сходився легко, хоча й розлучався з деякими з них без особливого жалю. Розлучався, коли відчував фальш у їхніх душах або словоблуддя на устах. Ніколи не любив пристосуванців. Цінував у людях чистоту душі і відвертість мови. Особливо подобались йому ті, хто вмів відстоювати свою точку зору. Навіть, якщо вона не співпадала з його власною.

Василеві батьки, які все своє життя віддали навчанню доброму, розумному та вічному дітей свого невеличкого містечка, ніколи не заводили з ним розмов про Бога. Але усталених христианських звичаїв дотримувались. Завжди, нарівні із сусідами, святкували і Паску, і Різдво Христове, та й інші великі релігійні свята також. Не прийнято було у їхні молоді роки до церкви ходити. Особливо їм, учителям.

Лише один-єдиний раз, у ранньому дитинстві, Васил був у церкві. Коли померла його бабуся. Дитячий розум не міг тоді осягнути всієї величі і таїнства церковного обряду. Але після того випадку заперечувати віру в Господа, навіть підсвідомо, вже ніколи й ні перед ким не наважувався. Та найбільше не подобалось йому, коли деякі ушлі діляги, впевнено працюючи ліктями, щоб завоювати собі тепле місце під сонцем, всіляко намагалися використати релігійні вірування людей і, граючи на найсокровенніших струнах людських душ, зіштовхували їх мало не лобами, науськуючи парафіян різних конфесій одних на одних.

– Ми всі – християни! – доводив він у хвилини відвертих розмов, – і греко-католики, і католики, і православні, і навіть представники різних сект. Головне у житті – бути людиною! І не так вже й важливо, якої саме віри ти дотримуєшся.

– Чому ж ти тоді сам до церкви не ходиш, якщо християнської віри не цураєшся? – питався його дехто.

– Та хоча б тому, що не тільки чесні та набожні люди туди ходять. Не лише за молитвами вони час у церкві проводять, – відповідав він на такі запитання. – Ходять і ті, хто на людях брудно лається, і ті, хто ближнього свого, як липку, обдирає. До церкви тепер багато людей ходить для того, щоб гріхи свої замолити, а не поради у Господа запитати і допомоги у здійсненні добрих справ попросити. Як на мене, то досить Бога у серці мати. І заповідей його дотримуватись. А якщо я не правий у цьому, то мені самому й відповідати. Перед Богом, та перед совістю своєю. А не перед вами.

Якось, на зимових канікулах, підмовили його друзі на поїздку у Карпати.

– На лижах покатаємось, – переконували його, – під віковими смереками Новий рік зустрінемо.

Хоча й не надто далеко від гір жив Василь, але якось так сталося, що жодного разу не довелось йому побувати у цьому казковому краю. Тому й умовляти його довго не довелось. Попрацювали друзі два тижні на розвантаженні вагонів, грошенят на поїздку призбирали, і рушили веселою компанією у невідомість, керуючись лише своїм молодецьким завзяттям і вірою у хороших людей.

Новий рік дійсно зустріли у прадавньому лісі. Щось таке незвичайне, таке казкове було у тому святкуванні, що воно всій їхній компанії на все життя запам'яталося. Та найважливішим для Василя у тій поїздці було те, що зустрів він у горах своє перше в житті кохання, свою яснооку Галинку, доньку простих людей, горян з діда-прадіда, у яких квартирувала їхня компанія.

І Галинці приглянувся статний, кароокий юнак, що вигідно відрізнявся від всіх своїх товаришів серйозним ставленням до життя і до людей, що зустрічалися йому на життєвому шляху. А вже через рік молодята стали на рушничок щастя. Повіз Василь свою Галинку на рідне Полісся, де ліси, як і в Карпатах, неміряні, де ріки такі ж швидкоплинні, а люди привітні і добродушні, як і по всій Україні.

Так як для Василя були невластиві непродумані вчинки, то проблему матеріального забезпечення сім'ї він вирішив ще до весілля. Правда, довелось перевестися на заочне відділення. Не сидіти ж у батьків на шиї. Та ще й з молодою дружиною.

Було їх двоє нерозлучних друзів – Василь Степанчук і Микола Погорілець. Дружили вони ще з дитинства. Разом до школи ходили. В інституті вчилися на одному курсі. Навіть одружитися вирішили майже одночасно. Та одружитися – не в кіно сходити. Адже це – на все життя. Довго вони тоді думали, як на життя заробити і сім'ї свої матеріально забезпечити.

Хлопці були бережливими. Важкою працею зароблені на розвантаженні вагонів гроші на вітер не викидали. От і зібрати якісь там суми зуміли. Ще трохи у батьків позичили, і вирішили при місцевому лісництві свою пилораму відкрити. Правда, покрутитися довелося чимало. Дещо цікаве їм інститутські викладачі порадили, у чомусь родичі та знайомі допомогли. Вдалося їм тоді досить хорошее обладнання на вигідних умовах – у лізинг взяти, тобто у оренду з викупом.