Валерій Фурса - Десята заповідь

Склавши протоколи опиту свідків і детально описавши в окремому протоколі місце події, слідчий прокуратури вже, було, зібрався їхати до лікарні. Та саме у цей момент було знайдено гільзу. Свіжо стріляну. З неї ще запах пороху не вивітрився. А знайшли її сусідські хлопчаки, які ретельно оглядали придорожні кювети і старанності яких міг би повчитися присутній на місці події офіцер міліції. Та й не лише він один.

По всьому було видно, що стріляли з дороги, на гладенькому асфальтному полотні якої жодних слідів, звичайно ж, не було. Куди зник злочинець, чи то у горішню частину міста подався, чи то в долішню, дізнатися не вдалось.

– По всьому видно – «глухар», Макар Іванович, – стиха мовив міліціонерові слідчий. – Навряд чи нам вдасться розкрутити цю справу.

– Та що ви, Сергій Петрович! Так поранений сам же на вбивцю вказав. Колька, мовляв. Дружок його закадичний.

– Друзі рідко вбивцями стають, – не погодився з ним слідчий. – Та й чи один Микола у цьому місті…

А, наскільки мені відомо, саме з друзів найлютіші вороги й виходять. Згадаєте моє слово! Микола – вбивця! І я вам це доведу. Виписуйте постанову на арешт! Він у мене в айн момент розколеться.

– Ви що, хіба не знаєте, що ордер на арешт лише прокурор надати може? До того ж, якщо для того є вагомі підстави. А я навіть не його заступник. Тому й рішення такого прийняти не можу. Та й не впевнений я у вашому висновку.

– Та як ви можете у чомусь бути впевненим, коли з колоритом нашим, місцевим ще не знайомі? А нашим людям – хліба не давай, тільки б з приводу нашого законодавства позубоскалити та кулаки свої об чужі ребра почесати. У нас ще такі фрукти зустрічаються, що хай Бог милує.

– Я їду в лікарню, – не звертаючи уваги на занадто довгу репліку Макара Івановича, повідомив йому представник прокуратури. – А ви, сподіваюсь, знаєте, як діяти у таких випадках. Якщо не згідні з моєю думкою і якщо у вас є серйозні підстави для відстоювання вашої точки зору, то звертайтеся з відповідним рапортом до свого безпосереднього керівника.

Пітьма… Пітьма безпросвітня, хоч око виколи! Ні сонячного промінчика, ні місячного сяйва, ні полиску далекої зірки… Одна лише розтривожена думка, невловима, наче тінь у полудень, бродить десь у дрімучих лабіринтах пам'яті, намагаючись осягнути суть того, що сталося. Зрідка, наче спіткнувшись об щось, перед внутрішнім зором висвічуються окремі картинки недалекого минулого. Та втомлена думка ніяк не може поєднати ці картинки в одне ціле…

Старший сержант Василь Степанчук відслужив строкову службу у повітряно-десантних військах і повернувся додому з твердим наміром вступити до інституту і вивчитись на інженера-будівельника.

Манила його романтика новобудов. Притягувало до себе щось нове, ще не звідане. Хотілося його побачити, оте нове. А ще більше йому хотілося самому прикласти руки до створення чогось надзвичайного, ще досі ніким не баченого, такого, що змінило б існуючий світ і зробило б його ще кращим і більш привабливим для людей.

Раніше про таке чомусь і не мріялось. Може, занадто молодим був, чи, швидше за все, власного життєвого досвіду ще не вистачало? Адже що у житті міг бачити вчорашній випускник середньої школи? Як і всі його ровесники, жив він майже в тепличних умовах, які створювали для нього люблячі батьки. Хоча б через це не міг він бачити й розуміти всіх тих складностей щоденного життя, які оточують нас постійно. Раніше, у зовсім ще недалеких дитинстві та юнацтві, про всі ті складності і не думалось. Та й погуляти хотілося перед армією. А потім – випробувати себе на міцність суворими армійськими буднями.

Навіть у думках не було у Василя десь у чомусь схитрувати, вигадуючи собі неіснуючі хвороби, і таким чином відкосити від військової служьи, як це робили дехто з його знайомих.

– Так і до старості доживете, ховаючись за мамині спідниці, – презирливо казав у таких випадках уявним хворим. – Ніколи так і не дізнаєтесь, на що самі здатні. Чи бур'янами у людському полі рости будете, чи вагомим колосом нал'єтеся…

Не всім подобалися такі Василеві думки вголос. Та не змусиш же його замовкнути, якщо слухати неприємно. Хтось відповідав різко, а хтось і відмовчувався.

До інституту Василь вступив без особливих клопотів. До знань завжди потяг мав. Та й пам'ять у нього хорошою була. Все на льоту схоплював, і запам'ятовував надовго. А далі пішли нелегки студентські будні. Треба було і лекції відвідувати, і до семінарів готуватися. Та ще й, час від часу, вагони на станції ввечері чи вночі розвантажувати. Щоб на життя вистачало. Адже скільки тієї стипендії?… А у батьків з коштами завжди сутужно було. Молодших на ноги ставити треба.