Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Немає Зойки. Немає бідарочки, — буркотітиме чоловік, збираючи похапцем гроші.

Але щедрий жиган, доганяючи свою компанію, цього вже не чутиме.

— Доброго дня. Для мене тут залишили конверт.

Жінка з тонкими незворушними губами підійшла до столу й дістала з шухляди синій пакет. Розпечатаний, причім досить грубо.

Він подякував і вийшов. Осіння тиша гусла над двором. Садівник підрізав пожухлі квіти. Кухарка, поклавши відро, розмовляла по мобільному телефону. Перефарбовував ворота сторож. Привітався з гостем, уже знайомим, і повідомив:

— Цирк приїхав. Спонсори й повезли дітей. А ми от на хазяйстві. Бо директор у відпустці, а Яніна Сергіївна до матері поїхала.

— Погостювати?

— Та де, хвора мати. Дуже хвора. Аж у Братиславі лікують. Душа-людина. Працювала в нас.

— Музикант? — несподівано вихопилося в нього.

— Музика, співи. Ви знаєте її? — поцікавився сторож, радий бодай якійсь розмові.

— Трохи.

Пакет холодив руку підозрою вторгнення в його мізерну задавнену власність, що становила декілька напівзіжмаканих аркушиків. Вочевидь, конверт раніше був заклеєний, залишилися сліди. «Лізуть, а навичок, як працювати з документами, не мають», — відмітив він, промацуючи кожен рубчик, кожен крайчик папірця. І нюхав, ніби запашний плід, намагаючись перетнути внутрішнім поглядом товщу років. Пахло старим пилом. Старозавітний обгортковий папір, в який тоді загортали все: і масло, і оселедці, і цукерки, і книги. Як він зворушує: в сіру ламку фактуру впресовані лусочки й трісочки деревини. Яка природність! Бліді чорнильні рядочки танцюють абияк, повідомляючи про якісь щеплення, аналізи і про те, що хлопчик «здоров». І понад цим розмашистим синім розводом виведено «Іван М.». А нижче іншою, стараннішою рукою, приписано «Неділик».

Мабуть, останнє слово, хлопче, не стосується тебе. Чиясь примха, фантазія. А все інше — то твоє, кревне. Здоров був, Іване. Час і в очі тобі глянути. Фоточка в півдолоні — матова чорнота з жовтою ряботиною. На звороті — фіолетові прізвища. Четверо стрижених пташат зі сполоханими очима, в темних джемперах на змійці. Чорні цятки очей, сірі яблучка лиць, однакові гороб'ячі чубчики — як тут їх розрізнити? Та ні, ось воно…

Підніс брелок-лупу до світлини і чітко розгледів на сірому тлі обличчя білу підківку від ока до губи. Одне око дітвака примружене більше, ніби підморгує йому. Тавро невдалої втечі, слід від капкана огорожі. Останній праворуч. Неділик. Веселе прізвище. Веселе до сліз…

А ось і її аркушик, складений удвоє: «Якби я була тут, я б вам допомогла в подальших пошуках. Спробуйте знайти в лікарні когось із ветеранів, які працювали тоді. Я. Синичка». Літери граційно видовжені й нахилені трішки вліво. Неначе горнулися до пера, коли їх писали. Аж кортить за ними вернутися ззаду наперед: «Я. Синичка… Якби я була тут».

Аркушик пахнув живицею.

Дерева в лікарняному дворі якісь корчаві, в сірих лишаях, неначе й самі хворі. І тріщини на асфальтових хідниках — як рвані рани. Тут ходять біль і смуток.

Дівчина з лицем ляльки дрібно кліпала довгими наквацяними віями, боячись навіть доторкнутися до похмурого старого бланка.

— Мені не траплялися такі в наших реєстрах. Це дуже стара картка. Хто б їх стільки тримав у реєстратурі? Тут лише діти лікуються.

— А якщо спитати когось із старших? Може, вони щось порадять.

Дівчина стенула плечима:

— Хіба Мальвіна Петрівна?.. Ходімо.

Хупава чепурненька бабуся в кабінеті «Статистика» перебирала папірці й занотовувала щось у журнал. Вона діловито розгладила принесений документ, поправила окуляри і радісно повідомила:

— Це Ліза! Її почерк. Бачите ці завитки, як на козацькій грамоті? Ліза — із Запоріжжя, похвалялася, що козацького роду.

— То це вона заповнила картку?

— Звісно. Акушер, який прийняв пологи, тиждень-другий спостерігав дитину — залежно від потреби. Тоді, дорогенькі, не було такої вузької спеціалізації, імпортної апаратури… Бути дві руки і одна голова, в якій мало вміститися все те, що нині в комп'ютерах…

— А Ліза ця… Тепер вона де?

— Як де? Каштани свої збирає.

— Що, вибачте?

— Біля парку її зустрічала, коли на роботу йшла. А вона вже з другою ходкою. Ліза вона і є Ліза. Завжди щось вигадає. Вічно, як окунь, проти води…

— А як упізнати її?

— Лізу не можна не впізнати. Сива, аж синя. Лице у зморшках, як карта Мукачева. Це вона сама так каже. Очі завжди сміються. Це ж Ліза. Та вам її будь-хто покаже. Пів-Мукачева прийняла на світ. Тільки ви її запитуйте конкретно по справі, бо інакше забаламутить вам голову на півдня.