Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

Куранти на ратуші розсікали час рівномірним глухим бемканням. Поверталися вже додому в Росвигівський бік ті, що йшли повз них у своїх справах ополудні. Помінялася зміна офіціантів. Потягло з Латориці рибним вітром-свіжаком, він неначе роздмухав ліхтарі над їх головами. А вони все сиділи й сиділи, опустивши голови й загостривши плечі. І в очницях їх залягли тіні, схожі відтінком на порожню пляшку.

Вони більше мовчали, ніж говорили. Їм було про що помовчати.

Лопотіння крил провістило новий ранок. Голубів таки принаджувало його вікно. Тепер він зрозумів чому. Майже врівень з його вікном скісно лежав дашок дерев'яної альтанки. А нагорі хтось дуже ранній снідав канапками і кришив на нього булку. Через це птахи й зчиняли такий гармидер.

Шкет, який учора приносив для нього газети, вже стовбичив біля паркану, ловлячи дрижаки. А ще й восьмої не було. Він вийшов надвір.

— Урок номер раз: з'являтися завжди треба вчасно. Ні раніше, ні пізніше. Ти прийшов на годину раніше. Людина, яка себе поважає, не викине годину на вітер.

— Я боявся, що не застану вас.

— Урок номер два. Ходиш ти, як босота. Хто з таким захоче мати справу? З грошей, які я зараз дам, купиш собі пристойні кросівки і куртку. А потім підеш до книгарні, що біля кафе «Галка»…

— Книгарня — це бібліотека?

— Ні, це магазин, де продають книги. Купиш усі, які там є, книги цього письменника. Тут записано. Книги віднесеш до лікарні і роздаси хворим. Потім підеш до іншої книгарні і там викупиш книги. Обійдеш усі. І все — до лікарні. В різні відділення. Одну книгу залиш собі і читай. Коли запитаю — розповіси. Якщо ні, вважай, що знову безробітний.

Малий, шморгаючи носом, кивав головою.

— Писати знаєш?

— Знаю. Я в Будинку школярів стінгазету випускав.

— Завтра вранці принесеш звіт.

— Що таке звіт?

— Це список того, що ти зробив і скільки на це витратив грошей. До копійки. І все щоб чесно. Помічу обман — залишишся без вух і без роботи.

— Та хіба я лох?

— Запам'ятай: завтра рівно о дев'ятій.

— Я годинника не маю.

— Годинники майже в кожного перехожого.

— Вкрасти? — хлопець лукаво скосив очі.

— Запитати. А тепер — за роботу. Зачекай… Як хоч звати тебе?

— Щур. Коля Щур.

— У людини має бути одне ім'я. Людське.

— Ну, тоді просто Коля.

— І ще одне, Колю. Прийдеш завтра немитим — зніму штраф із зарплати. Знаєш, що таке штраф?

— Знаю — бабки вріжете. Але де я помиюся? У нас воду разом із газом відключили.

— Це не моя жура. Хоч у річці мийся. Краще рибою пахнути, ніж козлом.

— Ги-ги-ги, — оцінив жарт Коля. Засилив руки в кишені зашмуляної джинсівки і поскакав, як білченя, вузеньким бетонним бордюром.

«Мабуть, щоб зігрітися, — подумав він, проводжаючи очима рухливу сіру постать. — Ну, ось уже й діти на тебе працюють. І скажи після цього, що світ не повертається на кола свої. Таки хтось перевертає над нами піщані годинники, в яких не пісок часу струменить, а ми самі…»

В люди його вивели десь за місяць-другий після приїзду в нове місто. На той час він уже довго міг сидіти в дерев'яному ящику і не кривитися від болю. Ноги, затиснуті між дощечок і перехоплені ремінням, вже не муляли. До споду ящика дядя Боря прикріпив коліщатка з підшипників — вийшов візок. У тому візку його поклали в металеву будку на машині. Там, у смердючому мороці, мишвою вовтузились дітлахи. Попискували і по-старечому покашлювали. Час від часу машина зупинялася, дверцята відчинялися в ранкову мряку і рудий парубійко брав одного з них в оберемок і скидав, як лантушок, на землю. Його коліщатка дзенькнули об бруківку біля сірої кам'яної жінки з голими цицьками.

— Картуз на землю, руки на груди і голос жалібний, як учили, — простуджено прохрипів рудий і скочив на підніжку автолавки.

О, як учили, він добре пам'ятав!

Дядя Боря, худий гачконосий веселун, приходив майже щодня з пляшкою і рибиною. Якось хлюпнув і йому в алюмінієве горнятко. Випар із нього аж очі їв, і він не торкнувся посудини.

— Хвалю, — ляснув його по плечу дядя Боря. — Це в роботі не підмога. А нам з тобою, хло, скоро до роботи ставати.

Вони пили з мамою Зоєю, заїдаючи рибою і супом, що варився з пакетиків. А потім ішли до іншої, маленької кімнатки. Там їм було весело. В усякому разі мама Зоя лише там сміялася вголос. А так вона лише зрідка посміхалася вузькими очима і синіми губами.

Одного разу дядя Боря, хижо посміхнувшись, згріб його своїми лапами, підламав ноги і зв'язав їх реміняччям. З несподіваного болю він заревів.