Олексій Волков - Мертві квіти

— Квiточко, заспокойся i не говори дурниць. Я тебе прошу. Ти менi вiриш?

— Так… А ти… це… будеш сам?

— Буду. Сам. Особисто. Заспокоїлася?

— Здається.

— Усе. Я ще прийду.

Зачинивши палату, вiн попрямував одразу на балкон. Пальцi так тремтiли, що цигарку насилу вийняв iз пачки. Припалив. Тiльки б нiхто не побачив… Стас заплющив очi, випускаючи дим.

Оленко, Оленко… Але який сенс звинувачувати її у маячнi, якщо… Винити належало насамперед себе самого. За те, що дозволяла собi останнiм часом його твереза i розумна голова, начинена хворою фантазiєю. Унизу було тихо. Лiхтар перед корпусом освiтлював кущi та квiти газонiв, що розчинялися у вечiрньому мороцi, линучи запахами аж сюди. А перед очима поставали зовсiм iншi квiти. Мертвi квiти. Потворнi фiгури, що за задумом невiдомого майстра, який створив килим, лише призначалися бути квiтами. Насправдi ж були елементами бiльш нiж похмурої картини, що претендувала на пророцтво.

Вони склалися у єдино можливий вiзерунок з прихованим змiстом одразу, щойно Стас переступив порiг будинку i ще перебував пiд дiєю райдужних думок, нi сном нi духом про те, що вiдбуватиметься далi. Склалися, аби розповiсти, що його чекає. Подiбна мiстика довго не бажала вкладатися у головi, i килим наполегливо iлюстрував дiйснiсть, наче запитуючи щоразу: ну що, тепер вiриш? Переконався?

Ще нi?!

Вiн не вiрив, i запорошений клапоть на стiнi знову брався за своє, вiдраховуючи новi жертви. Здавалося, бездушний шмат тканини втрачає терпець вiд його непомiрної тупостi i вже готовий заволати: «Ну коли ж ти нарештi повiриш? Коли дорога тобi жiнка не виїде з операцiйної? Оце тобi потрiбно, щоб нарештi взятися за розум?!».

Вiд подiбних думок кидало у пiт. Що ж це дiється? Доля вирiшила загнати у глухий кут? А мо' не доля, а вiн сам? I тодi потрiбно викинути з голови дурню, прооперувати ще один банальний апендицит i гребти звiдси чимшвидше i чимдалi. А якщо все-таки доля? Тодi станеться випадок. Той, якi припускає статистика. I при апендицитi ймовірна смертнiсть. Якась десята доля вiдсотка. А буває ще простiше. Абсолютно здорового пацiєнта з дрiбничкою, яку потрiбно видалити, вводять у наркоз. Серце здорове, анестетики якiснi, анестезiолог досвiдчений. Нiчого не свiдчить про небезпеку. От тiльки раптово i з незрозумiлих причин стається зупинка дихання, а потiм серця. Реанiмацiя — усе марно. Кiнець. Бiльш анiж несподiваний, i нiхто не може пояснити чому — нi тi, кого потiм розпинають, нi тi, хто розпинає. Медицина — наука неточна. А статистика — рiч уперта. За роки роботи Стас i сам бачив такi випадки. Чому не зараз?

Позаду клацнули дверi — Нагiрний.

— Ми тебе кругом шукаємо, а вiн курить… То що?

— А що?

— Я не в'їхав… Оперувати будемо? Я так розумiю, ти усiм розпоряджаєшся? То кажи! Ситуацiя якась невизначена. Усi ходять одне поза одним i нiхто не починає. До ранку товктимемось? Давай рухатись. Як на мене — вiн уже трiснув. Чого чекати?!

Оленку потрiбно брати на операцію чимшвидше, не зважаючи на тi iдiотськi думки. Зрозумiло стопудово. Iнакше i без втручань мiстики не сьогоднi-завтра на той свiт загримить. Але як брати?

Зараз. Ще секунду. Вiн обiзве сам себе iстеричною бабою, вiзьме себе в руки i усе пiде як по накатаному. Зараз. А тим часом…

…Усi зображенi випадки вiд низу догори були прив'язанi до лiкарнi. Усi вiдбувалися у суворiй послiдовностi. Черга тепер була за «дiвчинкою iз суницями». I для неї надiйшов слушний момент. Може, навiть критичний момент. Що такого мiг пiдказувати килим, аби допомогти їй уникнути гiршого?

Стоп. Спокiйно. Ця закономiрнiсть остаточно вималювалася лише зараз, пiд хаотичним рухом його думок. Увесь ланцюжок загиблих, усi вони були зображенi наче як у момент своєї смертi. Точнiше ж, хотiлося сказати iнакше — поруч iз кожним з них була причина смертi. Наприклад: першi — хлопцi-призовники iз Закарпаття. Усi по частинах, руки-ноги окремо, адже їх переїхав поїзд. Другий — бомж, який помер вiд сказу. I собака, що покусав його, зображений поруч. I вус вiдкушений. Далi «iндiанець». Летить, розкинувши руки. От вам i причина. Тепер — стара Мурашевичка. Її фiгура заламана пiд кутом дев'яносто градусiв. Якраз там, де низ грудної клiтки i живiт, де i була травма. А поруч «морозиво», тому що таку етикетку мав фургон-убивця. Усе i далi вiдповiдає. I ось зрештою «дiвчина з суницями». Вона взагалi наче як посмiхається. I навiть «пирiг» перед собою тримає. I жодних зображень iз натяком на причину смертi. Здавалося, чого хотiти?

Наступна здогадка перелякала. Вiн побачив зв'язок, що шукав. Ще тодi, коли Стас намагався провести паралель мiж зображенням «дiвчини» на килимi i Оленкою, акцент ставився на суницях. Подруга спочатку не могла збагнути його запитань, а потiм несподiвано сама запропонувала пирiг, вказавши таким чином, що «дівчина із суницями» — це все-таки вона. Та й дивакувате зображення чогось жовтого якнайкраще пiдходило для пирога. Витвiр вдався. Їлося з апетитом. А потiм, перед сном Оленка зненацька зауважила, що чула, наче апендицит буває, якщо з'їсти багато ягiд iз дрiбними кiсточками, таких як суниці. Стас тодi лише посмiявся. Сьогоднi ж знову, дiзнавшись про перспективи, вона зауважила: «Навiщо я стiльки суниць з'їла?»