Олексій Волков - Мертві квіти

«Зараз виявиться „булькою“», — подумав Стас. А у головi хоч-не-хоч проносилися невiдомо коли i вiд кого почутi приклади надходжень зi Штатiв величезних спадкiв до людей, що навiть не пiдозрювали про iснування якихось там родичiв…

«Ну, так уже зразу i зi Штатiв»…

Вiдклавши телефон, вiн прогулявся до реанiмацiї, де щойно вклали пацiєнта, заварив-таки кави, i лише пiсля цього набрав комбiнацiю цифр. Номер приватного нотарiуса Шевчика Петра Даниловича належав мобiльному оператору, тож, iмовiрно можна додзвонитися навiть такої години.

— Я — Ковач Станiслав Iванович. Вiд вас менi надiйшов лист, — привiтавшись, промовив Стас.

Серце зрадницьки тьохкало.

— Дуже приємно, — вiдповiли на тому кiнцi. — Тодi давайте домовимося про зустрiч. Гадаю, вам необхiдно приїхати сюди, до нас.

— Почекайте, а може це якась помилка? Я наче не пам'ятаю родичiв у вашому мiстi…

— У нашiй службi помилок не буває, — безапеляцiйно вiдповiв нотарiус.

— У нашiй також… — муркнув сам до себе Стас. — Лише халатнiсть i злочиннi дiї…

— Хе… ну так… Я розумiю, ви з почуттям гумору! — дотеп явно сподобався нотарiусу. — Ну, на щастя, вiн вас пам'ятав. Зараз… Мироненко Тарас Андрiйович. Помер три тижнi тому. У заповiтi вказав вас.

— А… хм… — бiльше нiчого Стас не спромiгся сказати, перетрушуючи в екстреному порядку аннали власної пам'ятi.

— Ну ви ж — Ковач Станiслав Iванович, — вiв далi нотарiус, — лiкар, а ваш батько — Ковач Iван Данилович, педагог за освiтою, iсторик за фахом, за життя працював учителем у вiнницькiй школi, помер у дев'яносто дев'ятому роцi. Усе правильно?

— Так… начебто…

— А Мироненко Тарас Андрiйович був двоюрiдним братом вашого покiйного батька.

Тiльки тепер нарештi спрацювала пам'ять. Ще та, дитяча, адже пiзнiше того дядька Тараса бачити й не доводилося. Лише батько кiлька разiв отримував вiд нього листи. Усе. Дядько Тарас…

— I… про що ж iдеться? — запитав Стас, ще не вiрячи, що от зараз йому має щось впасти просто з неба.

— Iдеться про будинок, — вiдповiв спокiйно спiврозмовник. — Тож давайте домовимося про час нашої зустрiчi.

Життя дiйсно вкотре виявилося зеброю. Усе так. Чорнi смуги завжди межують iз бiлими. Головне — лише тримати правильний курс, аби не iти здовж.

Старе мiстечко захiдняцького типу розкинулося у мiжгiр'ї, залазячи кривими вуличками догори — де вище, де нижче. Центр, що зумiв зберегти рештки iсторiї, не дивлячись на жахливий пластиковий «євродекор», базарна площа з численними павiльйончиками пiдприємцiв, вибитий нерiвний асфальт, брукiвка нова й стара, по якiй, схоже, їздили ще австрiйськi герцоги i яку з огляду на те, скiльки вона пролежала вже, а отже, i пролежить iще, боялися чiпати…

Нотарiальна контора розташовувалася у будинку поруч з мiською радою, її вiкна виходили на невеличкий сквер з фонтаном, що не працював, судячи з вигляду, як мiнiмум вiд брежнєвських часiв.

Шевчик був невисоким моторним чоловiчком. Вимушено посмiхаючись, нотарiус провiв його до окремого кабiнету i без зайвих коментарiв розкрив теку.

— Ось заповiт, про який iдеться. Прошу ознайомитися. Ось… доволi неординарно, як для наших умов… Але будинок практично у центрi, старий, та цiлком нiчогенький. Купця потiм знайдете без проблем… Ну, ви читайте.

Стас залишився на самотi.

Це була ксерокопiя заповiту. Будинок дiйсно падав йому просто з неба. Думки роїлися. Хоч який, навiть аварiйний, це мiнiмум п'ятнадцять-двадцять «штук» зелених. О, Господи… Ну невже… Та, чим далi вiн ознайомлювався з документом, подив усе бiльше вiдтискав убiк вiдчуття отої радiсної недовiри.

Я, Мироненко Тарас Андрiйович, у разi моєї смертi, заповiдаю мiй будинок iз присадибною дiлянкою, що на вулицi Коновальця, 18, як i все, що є у ньому, Ковачу Станiславу Iвановичу, який доводиться менi двоюрiдним племiнником по батьковiй лiнiї.

За моїм бажанням, усе згадане рухоме i нерухоме майно переходить у власнiсть Ковача Станiслава Iвановича лише у тому разi, якщо вiн упродовж одного року пiсля моєї смертi юридично i фактично проживатиме у вказаному будинку, не здiйснюючи капiтального ремонту i не змiнюючи iнтер'єру кiмнат.

У разi, якщо цих умов не буде дотримано, усе згадане майно має перейти у власнiсть Мурашевич Неонiли Йосипiвни, яка проживає…

Подив наростав, коли Стас читав рядки про те, що згадана жiнка є виконавцем заповiту i має право оглядати будинок, аби пересвiдчитися у дотриманнi спадкоємцем поставлених умов. I у випадку, якщо чинитиме опiр цьому, вiн автоматично позбувається права спадкування. Загалом заповiт був доволi складним документом iз багатьма умовами та пiдпунктами, зрозумiти якi не так i просто.