Євгенія Кононенко - Імітація

— Вам не здається, пане Олександре, що цією залою розгулює сам диявол, — штовхається між нас, чаркується з нашою елітою, сварить людей між собою... — зітхав режисер-містик Чичак, також не відмовляючи собі в додатковій чарочці.

— Гадаю, пан режисер перебільшує демонізм події, — відповів тоді Чеканчук.

Це було рівно добу тому. А зараз він лежить на полиці і намагається не думати ні про те, що було вчора, ні про те, що буде завтра. Разом з ним їде молоденька жіночка, їх двоє в купе. Вона нервується, що лишилася сам на сам з мужчиною у невеличкому замкненому просторі. Боїться зачиняти двері, боїться вимикати світло. Коли він необережно запитав її: будемо спати ? вона перелякано замотала головою, а потім почала перестелятися на верхній полиці. Чеканчук перейшов би до іншого купе, щоб дати спокій своїй сусідці, але в кожному купе хтось їде, зовсім порожніх нема. Йти третім до двох гучних хлопців, що п’ють пиво і грають у карти, в нього немає сил, і він мимоволі лякає молоду жінку своєю могутньою чоловічою статурою. А жіночка гарненька! За інших обставин він розпочав би з нею легку дорожню балачку, почастував би її тим самим пивом, розповів би щось зі своїх життєвих мандрів. І попутниця зрозуміла би, що він пізнав так багато незвичайного в цьому житті, що жінок у поїздах не ґвалтуватиме, навіть якщо котрась із них сама цього захоче.

Олександр Чеканчук так і не одружився у свої сорок років, хоча й любив багатьох вартих того жінок, і вони його теж нібито любили. В молоді літа, ще до півночі, він любив Ларису Лавриненко. Але коли він студентом останнього курсу почав з’являтися як наречений в їхній захаращеній, проте просторій квартирі на Полтавській вулиці, Ларисина мама стурбовано стала виясняти, що він має у Києві і чи потрібна йому для влаштування на роботу ота сама київська прописка, тодішній еквівалент майнового цензу... Тоді він домігся спрямування на північ, поїхав на два роки на золото , а Лариса лишилася в Києві у своїй трикімнатній квартирі. На півночі він любив дуже милу і ніжну жінку з Росії. Це була гірка любов, бо вони обоє знали, що це не назавжди. Кохання дуже часто виявляється не навіки, але, коли про це знаєш наперед, усе відбувається особливо гірко й солодко. А потім він повернувся у Київ до Лариси, яку він завжди болісно порівнював з тією росіянкою. О, ці роздвоєні дороги людських доль! Лариса тим часом вийшла заміж за такого собі інженера Володю. Найцікавіше, що він теж був без київської прописки, але, замість того, щоб їхати на північ, зробив київську дівчину вагітною. А Чеканчук вніс гроші за кооперативну квартиру на Оболоні, влаштувався на роботу в експедицію з вивчення якихось явищ і почав писати роман «Вирвані роки », бо пережите на півночі просилося на папір. «Вирвані роки» побачили світ в одному з київських літературних часописів років через десять. А тоді він був безмежно щасливий, що написав і надрукував ті чотириста десять сторінок на казенній електричній машинці під час обідніх перерв, по закінченні робочого дня, а іноді й у робочий час.

З розділами «Вирваних років» він прийшов на квартиру до напівзабороненого Стопченка, де здобув зо два десятки захоплених читачів, серед яких була й Мар’яна. Вона саме тоді пішла від Васі Молдавського і жила в чорному будинку по вулиці Боженка, якого давно нема, старому й пошарпаному, одначе зі слідами колишньої краси. Його дім на Оболоні будувався, але до новосілля було далеко. Так склалося, що він оселився разом з Мар’яною і маленьким Юрком у кімнатці, що вона наймала, — з окремим виходом і похилим ґаночком.

... Коли Юрко засинав, коли миналася година кохання й наставала ніч відвертих розмов, Мар’яна, припавши щокою до його плеча, тихенько розпитувала, що у «Вирваних роках » було насправді, що вигадано. Майже все було насправді. Молдаванина насправді вбили за крадіжку, а харків’янин насправді покінчив життя самогубством, коли йому написали, що його дружина все одно померла від лейкемії, а він щосили заробляв гроші, щоб витягти родину з напівпідвалу. Російську жінку в житті звали Ірина, а він, щоб підкреслити її автентичну російськість; найменував її Акуліною. Єдине, що він обходив у тих нічних розмовах, це справжнє ім’я чорнявої української жінки, яка теж була неявно присутня у «Вирваних роках». Але Мар’яна довідалась з інших джерел, що то була Лариса Лавриненко, Лявриса , як відтоді вона її іменувала. Він шепотів їй на вухо, що скоро вони одружаться, і в них буде ще одне дитя, дівчинка, і вона ствердно мимрила: так, гаразд. Але скоро все минулося. Він уже писав батькам, що має одружитися з жінкою, в якої є дитина, і мати відповіла, що ж, як ти так вирішив, тобі жити з нею, не нам, приїздіть, познайомимось, і живіть. Він довго не наважувався запросити Мар’яну до своїх батьків, не міг укласти шлюб офіційно без того ритуального знайомства, невже вона того не розуміла, не так і багато від неї вимагалося. Але Мар’яна Хрипович прийшла в цей світ, щоб ламати традиції й ритуали, хіба ти цього не знав? А може, я ще повинна стати на городі у твоїх батьків копати картоплю? Мар’яно, картоплю копають восени, а зараз липень, там така краса, малина, смородина... Прекрасно, ти мене — мене! — поставиш варити малинове варення біля примуса! Якого примуса? У нас на літній кухні газовий балон, та йди ти під три чорти і навіть далі зі своїм газовим балоном і малиновим варенням!..