— Що?... Коли? Гос-сподиІ І звідки ти знаєш?
— Мені дзвонила Риженкова Люда, а їй передзвонила Тетяна, що працює референтом у Біста.
— А я саме згадувала її незлим тихим... Треба передзвонити на роботу Чеканчуку, він більше розкаже.
— Він поки що більше не розкаже: їде за нею туди, де все це сталося, забирати труну.
— Як же ж він її повезе? З собою в купе? На верхній полиці?
— Думаю, для цього є спеціальні вагони... Я ніколи не возила небіжчиків у потязі.
— І я не возила. Всіх родичів ховали там, де помирали... І хто ж це її?..
— Кажуть, нещасний випадок. Впала на колію з платформи.
— Це на неї не схоже. Вона, хоча й нахабна, але обережна. І в темряві бачить, як кішка. Я її знаю давно. Може, хтось штовхнув?
— У неї нічого не забрали. І гроші фонду на місці.
— А, може, це хтось порішив? Її багато хто терпіти не міг.
— Ну, не настільки, щоб штовхати під паровоз, як Анну Кареніну... А може, вона сама?..
— Чого б це вона кидалась на колію в якомусь вошивому селищі! Це так неестетично! І так безславно!
— Ну, раптом подумала, що все марно, життя минає без смислу й любові... Між іншим, з Вістом у неї все було о’кей?
— Так, але то для неї було не головне...
— А тут і Чеканчук поряд...
— До чого тут Чеканчук? — обурилась Лариса, — у них сто років тому все закінчилося! Вже він би її на колію не штовхав!
— Так, у нього залізне алібі! Я бачила його вчора ввечері на презентації. А вранці він був у фонді. Він би не зміг змотатися!
— Так, так, це дурне! Але в мене є відчуття, що така видатна істота не могла піти з життя, як у клозет! Хтось їй допоміг у цьому! Кому це було вигідно?
— Найвигідніше це було б якому-небудь випадковому грабіжнику, що побачив модну бабоньку...
— Але він би вихопив у неї з рук сумку і втік подалі! Навіщо йому мокре діло?
— А якщо подивитись на проблему ширше? Може, хтось претендував на її місце у фонді? Вистежив її і... кінці у воду!.. Не могла вона не помітити краю платформи!
— Там темно, і ніхто не оголошує: не стійте біля краю платформи! Це тобі не київське метро.
— Так, але й на рейки київського метро також іноді падають люди.
— Але то здебільшого п’янделички і голодні. А тут же пані ого-го...
Лунає дзвоник у двері. Лариса згадує, що до неї має забігти Сашко Риженко. Поки її мама в лікарні, а син у школі. Вони іноді прикрашають свої скажені долі солодкими випадковими зустрічами. Правда, Сашко збирався передзвонити до того, як забіжить, але спробуй, додзвонися, коли раптом така подія! Мабуть, зараз усі київські інтелектуали зависли на телефонах! І Лариса не може відірватися від слухавки, хоча Риженко дзвонить удруге.
— Розумієш, я знала її. Тоді, коли її ще ніхто не знав, але вона вже була такою, якою вона є. Вірніше, була... О, Господи, як це страшно! Кожного з нас доля може штовхнути під товарняк!
— Кожен з нас може впасти під товарняк!
— Так, якщо штовхнуть, то неодмінно впадеш!
— Іноді падаєш, коли й не штовхають...
Лариса роздратовано підвищує голос — вона не любить, коли хтось намагається зруйнувати вибудувані нею концепції:
— Я знаю її давно, дуже давно! Це людина, яка кого завгодно змусить впасти, але сама не впаде! Це потяг, який і без рейок доїде, куди треба!
— Але ж от, не доїхав...
Саша Риженко дзвонить утретє. З «автомату» прямо на будинку Лариси він набирав її номер і було зайнято. Значить, вона вдома. Чому ж не відчиняє? Він дзвонить довго і нарешті чує за дверима кроки. Стукайте, і вам відчинять. Коли він обіймає нечесану Ларису з одним підмальованим оком, вона, замість того, щоб обняти його за шию, раптом запитує:
— Ти вже знаєш?
— Що саме?
— Ти давно з дому?
— Я вибіг ще до дев’ятої, бо мав віддати пакета людям, що летять за океан. Ідучи до тебе, набираю твій телефон з усіх таксофонів. Що сталося?
Вони заходять до спальні. У Лариси з ночі розібране ліжко. Риженко обнімає її, знову питає, що, власне, сталося. Знову телефонний дзвоник.
— Я знаю, — відповідає Лариса, — ні, це не може бути нещасний випадок! Міліція склала протокол, але справи не відкрила? А навіщо їм справа? — і, прикривши слухавку рукою, до Риженка:
— Зараз, Сашику, хвилиночку, а ти поки йди до душу.
До душу Риженко не пішов, він намагається щось зрозуміти з тієї частини телефонної розмови, яку він може почути:
— Я кажу тобі те, що вже сьогодні казала, тільки вже не пам’ятаю кому: це людина, з якою не трапляються нещасні випадки! Вона просто об’їде ту дорогу, де щось може трапитись! Її порішив або дуже досвідчений, хитрий і сильний, як вона. Або... або це міг зробити абсолютний дилетант... Та яке самогубство, не так себе гублять, не так! Вона вночі бачила, як кішка! Ми з нею разом ходили на курси іспанської мови, коли вона ще жила в халупі на Боженка! Ой, ну ти мені будеш казати! Я ніколи не кажу того, чого не знаю напевне!
Читать дальше