Євгенія Кононенко - Жертва забутого майстра

А Мішель ніяк не міг устромити ключа. І я затримала його руку, сказавши: «Заспокойся, хлопчику! Ти бачиш, двері тебе не слухаються. Ходімо до мене, заспокоїшся, почитаєш той документ. Мої руки так не тремтять. І двері в мене відмикаються легше. Пам’ятаєш, одного разу так уже було...»

Він послухався, і ми пішли до моєї кімнати. Він скинув плаща, сів у крісло і витяг манускрипт. Обтрусив павутиння, струсив пилюку, ніскілечки не дбаючи про свій одяг. Я запитала, чи він певен, що знайшов саме те, що шукав. Мішель проглянув кілька сторінок, я не поспішала. Він сказав, що скоріш за все, це саме той текст, який він шукав. Тоді я запитала: «Що дорожче, зміст тексту чи він сам як матеріальний носій?» Мішель відповів, щиро глянувши мені в очі. Я завжди згадую той його погляд, коли думаю про нього. Саме в ту хвилину, коли він сидів у старому кріслі в моїй кімнаті, а я присіла навпочіпки перед ним. То був його останній осмислений погляд, за кілька хвилин почалося божевілля. Але тоді я ще не знала, що буде за кілька хвилин. І він сказав, що його цікавить лише зміст того документу, який ми в такий химерний спосіб знайшли. Він вважає, що має право на той зміст, оскільки без нього документ ніхто б не шукав, і ті «абрюті» [14] Abruti (фр.) — божевільний. , в яких ми його видерли, продали б його за склянку горілки. Але сам документ він готовий віддати мені, щоб я відвезла його тому старшому сивому чоловікові, до якого ми заходили ще до поїздки в Бучач. Він лише зробить собі якісну фотокопію цього манускрипту. Тут, у Львові! А потім ми пообідаємо з шампанським, і ми пригадаємо, як шукали трактат Пінзеля у тих страшних людей.

— А ти детальніше розкажеш мені, що, власне, було в тому листі, який дав твоєму батькові старий єврей у Бучачі?

— Гаразд. А тепер ходімо до мене, я перевдягнуся, бо геть замазався пилюкою дуже давніх часів!

Кілька хвилин нам обом було радісно й весело, як рідко буває двом людям разом. Цей стан тривав рівно стільки, скільки треба було, аби обігнути внутрішнє подвір’я по галереї, дійти до його помешкання й відімкнути його, увійти в кімнату й запалити світло в ранньому присмерку жовтневого дня...

Відвертих слідів чужого вторгнення в його кімнаті не було. Проте посеред ліжка, яке ми лишили розібраним, лежав якийсь чорний предмет, який нагадував крука серед снігового поля. Мішель страшно закричав, коли побачив ту річ:

— Вона мене таки дістала! Отже, то була вона!

Від тієї хвилини бідний хлопчик зробився неадекватним. Він і раніше був досить дивним, але в мить, коли посеред його ліжка (нашого ліжка) з’явився чорний предмет, його дивацтва миттю стали дикістю, і контакт, який потроху встановився між нами, став рватися, і я пам’ятаю, як боляче це було.

Що з’явилося посеред ліжка? Воно й тепер у мене. Лишилося на згадку про ті божевілля. То невеличка фігурка з чорного дерева або ж пофарбована так, що дерево видається чорним. Напишу про неї зараз, хоча й порушу хронологію, бо роздивилася її тільки згодом. І вписала в контекст Пінзеля також тільки згодом. Отже, тепер про загадкову фігурку.

Це була маленька дерев’яна статуетка, довжиною з мою долоню, схожа на велику шахову фігуру. Певне, десь так виглядали боццетті, що їх, олтарні майстри виготовляли, щоб показати своїм замовникам, перш ніж робити великі скульптури. То було зображення дещо демонічної особи, схожої лицем якщо не на чорта, то на античного сатира, але не напівголого з ратицями на ногах, а в довгому одіянні, як годиться зображувати олтарних святих. Потім, іще раз роздивляючись світлини олтарних скульптур, я побачила: щось подібне можна побачити в постаті одного з Пінзелевих святих у бучацькому Успенському костелі. Там один з олтарних святих мав певні й досить яскраві риси чи то поганського божества, чи то християнського демона. Але автор фігурки перейшов ту межу, біля якої зупинився Пінзель. А втім, хіба людство в цілому не перейшло всі ті межі, біля яких дехто й сьогодні ще зупиняється?..

А ті, чи той, чи та, хто цькував Мішеля, діяли, не зупиняючись ні перед чим, знаючи, в які точки треба бити, щоб вибити з ладу його й без того неврівноважене єство. Він став нервово ходити по кімнаті, розкидати предмети, вивалювати речі зі своєї валізи, щось шукати, робив спроби зателефонувати по своєму мобільному, але потім скидав дзвінки. Я боялася, що він почне бити вікна або стане соціально небезпечним в якийсь інший спосіб. Також пам’ятаю, що за себе я тоді не боялась. У мене навіть майнула думка схопити знайдений нами манускрипт, за який я буцімто відповідальна, і втекти. Тим більше, він пообіцяв його мені. Але також я дуже добре пам’ятаю своє тодішнє співчуття до нього. Я ще сподівалася, що той реактивний стан може минутись, і він стане таким, як був. Я намагалась заспокоїти його, розпитати, що саме його так налякало, обнімала його, цілувала, але нічого не допомагало. Тепер мені знов-таки важко в хронологічному порядку відтворити те, що почалося з ним після з’яви маленького дерев’яного чорного демона посеред ліжка. Спочатку, як я пригадую, він почав говорити досить плутано, проте його мовлення ще зберігало певну адекватність. Як я зрозуміла, якась особа — його сестра? його мати? ще якась жінка, якої він не згадував? — завжди намагалася маніпулювати ним, вона провалила його виставку, віддала його до лікарні, посварила з батьком, але разом з тим підкинула йому ті гроші — у Пінзеля також було багато грошей, але його це не врятувало, він кинув усе й пішов світ за очі, і йому доведеться зробити те саме, щоб позбутися її. Він знайшов те, що шукав, але вона в нього все відбере, як це він раніше не здогадався... далі він почав плутати французькі й німецькі слова, а потім зовсім забув французькі, заговорив винятково німецькою мовою, якої я не знаю.