В’ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

Усі будівлі цегляні. Зліва — невеликий сарай з двома синіми дверима. Справа — гараж на одну машину. Ворота чорні, металеві. Посередині одноповерховий будинок із верандою. Ще радянських часів. Але причепурений зовсім недавно. Новизною виблискували лаковані двері з натурального дерева. Видно руку господаря.

Рушив ліворуч. Посмикав за кожну ручку. Нерухомо й мертво.

Тепер праворуч. Гаражні ворота замкнені зсередини. Теж безуспішно. Обійшов зліва. Побачив ще двері. Теж сині. Наблизився… Коли сьогодні Доля зранку роздавала карти, у Богдана з шести випало п’ять козирів: у дверях стирчав ключ. Натиснув на блискучу ручку. Невдоволено заскрипіла, але пішла. Навіть незамкнено. Мабуть, збирався, але щось відвернуло увагу. Так і залишив.

Двері тихо відчинилися. Зайшов. Посередині — оглядова яма, зверху закладена дошками. На стінах — численні полиці з різним автомобільним непотребом. У кутку — кілька шин, покладених одна на одну. Судячи з усього, машина заганялася заднім ходом. Значить… Є! Де й очікував, побачив велику пляму. Накрапало щедро. Дістав із барсетки пакета. Серед інструментів знайшов широку викрутку й нашкрябав для експертизи. Пакет із добутим скарбом заховав знову до барсетки. Сторожко рушив до будинку. Двері ще пахнуть лаком. Спробував відчинити. Теж замкнено. Пройшов за хату. Овва! Зрозуміло. Ось тут він його й тримав. Доволі просторий вольєр, оточений сякими-такими будівлями на курячих лапках. Але зараз порожній. Наче осиротілий. Та й усе подвір’я здається якимось покинутим. Позбавленим життя. Ні душі. Дивно. Ніякої живності не тримає. Курки чи кота. Хоча… Скоріше навпаки. Усе закономірно.

Обережно повернувся до гаража. Непогане місце для засідки. Заґратоване віконце дивилося на дорогу. Приїде — й авто почне ставити сюди. Задкуватиме. Вирішив чекати тут. Якщо й шостий козир випаде, дочекається. Коли ж ні, Бондаренко повідомив міліцію. Нікуди вже не подінеться.

Час у засідці, можливо, і йшов, але для Лисиці точно зупинився. Відтоді, як завмер у безголосому очікуванні. Здавалося, мовчки стояв двометровим велетом і єхидно посміхався звіддалік. Причому давно й надокучливо. Нічиї нерви не витримали б. Крім Богданових. Той — наче змотався до Дамаска. Загартував їх, як козацьку шаблю. І дивився в одну точку. Скидалося, що медитує. Лише зрідка метав погляд крізь ґрати і скло.

Сам же велет наближатися не наважувався. Знав крутий норов професора. Та й бачив зброю. Насміхатися краще на відстані. Залишається простір для маневру «давай, Боже, ноги». І кілька секунд для роздумів. Щоб хоч побачити, куди потім лопотіти стрімголов.

Насміхання уперто продовжувалося, але, зосереджений на очікуванні, професор не звертав уваги. Уміння відгороджуватися стало в пригоді, наче відомий хлопчик Помагай. Що значно подорослішав і витягся. І став майже схожим на чоловіка.

Трохи згодом, утомившись від безрезультатності, час кудись зник. Серед довколишнього одноманіття Лисиця навіть не помітив, коли це відбулося. Та й грець із ним! Усе одно його вистачить на всіх. І для всього. Почав згадувати улюблені вірші:

…

…

Почулося, ніби біля воріт зупинилася машина. Це Лисицю справді збудило. Від спраглого сну очікування. Напружився й подивився на пістолет. Стоїть на запобіжнику. Зніми — і можна диктувати свою волю. Якщо, звісно, напроти не бойовий. Тоді виконуватимеш чужу…