Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Ведучи машину, він краєм ока спостерігав за маленькою слов’янкою — вона смоктала цигарку, ніби це була киснева маска. Парадоксальна мадемуазель. З одного боку, вона ретельно дбала про себе (була веганкою, купувала екологічні продукти, займалася йогою і так далі…). З другого — щоденно нищила саму себе: курила, ніби смертник, а наркоту й випивку кинула лише тому, що ледь не дійшла до передозу чи алкогольної коми. До того ж вона постійно розводилася про природу і майбутнє планети, але сама ніколи не потикала носа до села й почувалася добре лише в міській зоні, де можна досхочу наковтатися вуглекислого газу.

— Скільки там тій графині років? — перепитав він.

— Тридцять два. На два роки молодша за Юрґена. Після смерті батьків брат із сестрою успадкували керівництво групою VG. Тепер Лаурі доведеться викручуватися самостійно.

— Від чого померли батьки?

Івана дістала айпад.

— Мати вчинила самогубство, у батька був рак, померли 2012 і 2014 року відповідно.

— Окрім цих двох, більше ніхто не міг перейняти естафету?

— Старше покоління складалося з трьох братів: Фердинанда, батька Юрґена і Лаури, Герберта, який помер передчасно, народивши двох хлопчиків, і Франца, про якого ми вже говорили, він іще живий, але дітей не має.

— Цей не міг, бува, захотіти під старість перебрати віжки, усунувши племінника?

— Не знаю. Треба перевірити його алібі.

— А що з двоюрідними братами, дітьми Герберта?

— Те саме. Але акціонери групи завжди довіряли Юрґену та Лаурі, та й компанія зараз на піку успіху. Ніщо не натякає, що Юрґена замінить якийсь інший Ґаєрсберґ.

— Чи можливо, що між братом і сестрою існувало деяке суперництво?

— Треба дізнатись. Можливо, вона, навпаки, наступна в списку…

Обабіч дороги тягнулися мури з сосен без жодного просвіту. Не було видно й жодного стовпа з дротами чи дорожнім знаком. Здавалося, ліс тут поглинув цивілізацію.

— Далеко ще?

— Ми вже на землях Ґаєрсберґів.

Ньєман одразу ж усвідомив розмах цієї сім’ї, яка володіла, певно, тисячами гектарів Чорнолісся. Це вони знищили будь-які сліди цивілізації на своїй вотчині. Щоб краще полювалось, щоб краще дихалось. Після хіпанів, які жили в екологічно чистій бульбашці, вони переходили до панів, що ревно захищали свій ігровий майданчик.

Флік заглибився в роздуми. Водіння стимулювало його мозок. Його не припиняли терзати перші дані про спосіб убивства, і в нього вже з’являлися суперечливі теорії. Можливо, убивця був мисливцем-піршером, для якого зарізати людину, як оленя чи кабана, — це творіння чистої краси. Або своєрідний спосіб віддати честь.

Але можна припустити й протилежне: чоловік ненавидів пірш, його від цього нудило. Він відтворив цей процес лише для того, щоб виразити свою ненависть, чи ним рухає помста — наприклад, за нещасливий випадок на полюванні?

— Пригальмуйте, — зненацька скрикнула Івана. — Ми в’їжджаємо на власне приватну територію парку.

Цієї ж миті на дорозі показалися два сторожі. Найдивніше, що тут не було ні брами, ні будь-яких вказівників: ця асфальтована дорога належала Ґаєрсберґам і вела, очевидно, до одного-єдиного місця — замку графині.

Із деяким запізненням Ньєман усвідомив, що дерева довкола них зімкнулися ще тісніше і потемніли так, що аж, нарешті, почали виправдовувати назву місцевості.

Івана вийшла з авто і заговорила з охоронцями німецькою. Хоч і усвідомлюючи свою неправоту, Ньєман подумав, що їй, мабуть, було легше вивчити цю мову завдяки своєму хорватському походженню. Ідіотська думка: Івана не розмовляла мовою своїх предків, а німецька, безперечно, не мала нічого спільного зі слов’янськими мовами.

Івана повернулася на місце, і вони проїхали ще хвилин десять. Лісу, здавалося, не було ні кінця ні краю. Однак зненацька перед ними відкрилася величезна галявина, що чітко виділялася з довкілля, ніби круги на полях. Просіку вкривали довгі смуги газону, схожі на бездоганні килими. Це було так, ніби тут, у самому серці лісу, раптом, ні в кого не питаючи дозволу, осіла невідома цивілізація.

А тоді в глибині цієї штучної просіки Ньєман помітив оселю Лаури фон Ґаєрсберґ.

Це був аж ніяк не пишний замок, а модерна вілла, побудована, певно, на початку двадцятого століття. Великий скляний прямокутник, що сяяв, ніби кришталь, під останніми променями сонця.

Флік любив архітектуру, хоч і не надто добре на ній знався. Він придбав маленький закинутий завод у Кашані [9] Передмістя Парижа. , зваливши на себе двадцятирічний кредит, якраз для того, щоб володіти подібним суцільним приміщенням, яке архітектор Міс ван дер Рое [10] Людвіґ Міс ван дер Рое (1886—1969) — німецько-американський архітектор і дизайнер, модерніст. називав «вільним простором».