Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Погляд Лаури миттєво змінився. Ні усмішки, ні іронії. Але й жодного смутку. Лише холодна лють, міцніша за айсберг.

— Мерзотна імітація піршу…

— Ви бачите причину для такої імітації?

Лаура обійшла Ньємана і рушила до вікон фасаду. Тепер вона стояла до них спиною.

— Усім відома наша пристрасть до полювання. Ми багато зробили для розвитку цієї діяльності в регіоні. Це могла бути провокація.

Ньєман став біля неї перед скляною стіною. Івана залишилася позаду. Тріо перетворилося на дует.

— Ви самі полюєте з підкраданням? — запитав він.

— У дитинстві ми з братом багато займалися цим. Тепер у мене немає часу на мисливство… на жаль.

— Окрім як в Ельзасі.

— Про це я й кажу: подеколи ми влаштовуємо полювання з собаками у Франції, а також облави на наших німецьких землях, але це радше світські збіговиська. Нічого спільного з тим, що ми пережили з Юрґеном підлітками…

Ніби на підтвердження цих слів Івана помітила підставку для рушниць, прикріплену до кам’яної стіни довкола дверей, що вели в якийсь коридор, — врешті-решт, не міг же увесь цей будинок бути збудованим зі скла.

Івана ніколи не розумілася на балістиці, але могла визначити, що це були топові рушниці в своїй категорії. Можливо, навіть безцінні. Приклади з такого коштовного дерева, аж здавалися золотими, дула й рукоятки з тонкими візерунками…

— А Юрґен, — не відступав Ньєман, — досі займався піршем?

— Юрґен, гадаю, так. Він був дуже потайним у цих питаннях…

— Де ви були в ніч із суботи на неділю?

Ньєман різко змінив тон, без жодної очевидної причини.

— Та… тут.

— Сама?

— Ні. Я повернулася сюди з одним із моїх комерційних директорів.

— Ви хоч знаєте, з яким саме?

Тепер, намагаючись бути жорстким, він впадав у зайві грубощі.

— Старий добрий французький гонор… Ви чудово виконуєте свою роль, майоре. Запитайте його ім’я у ваших ельзаських колег, це перше, що вони перевірили. Я…

— Штефан Ґрібе, — втрутилася Івана, звертаючись прямо до Ньємана. — Алібі пані графині вже перевіряли.

— Алібі? — перепитала Лаура, схрещуючи руки на грудях. — Вам не здається, що ви перебираєте?

— Це лише такий вираз, — спробував своєю чергою заспокоїти її Ньєман.

Івана помітила на кришці рояля фотографії в рамках, що виблискували в останніх променях сонця. Вона підійшла й побачила сімейні світлини, які ілюстрували дорослішання двох дітей: хлопчика і дівчинки. Взяла одну з них навмання: двоє підлітків, дванадцяти-чотирнадцяти років, стоять на подвір’ї замку, гідного Волта Діснея.

Лауру легко було впізнати. Рудий повненький хлопчак поруч — це, очевидно, Юрґен. Він не був схожий на чоловіка, чиї фото Івана бачила в досьє. Після тридцяти у спадкоємця з’явилися тверді риси обличчя й атлетичне тіло. Нічого спільного з рудим іванцем-киванцем на світлині.

Цієї миті її вразила одна деталь: обоє дітей у пальтах із лодена [15] Різновид вовняної тканини. , серйозні, ніби папи римські, тримали по величезній мисливській рушниці. Брат із сестрою виросли не зі срібною ложкою, а з мідною кулею в роті.

Чиясь рука взяла рамку і забрала її з поля зору Івани.

— Ми були як двійнята, — сказала Лаура, розглядаючи світлину. — Ми одночасно відчували одне й те саме. Наші стосунки були… органічні.

Графиня — нарешті — виглядала зворушеною.

— А в роботі, — запитала Івана, — ви добре знаходили спільну мову?

Обличчя Лаури напружилося.

— Я ж щойно сказала вам, що ми були одним цілим! — відповіла вона тоном, у якому нарешті вчувалася зневага до цих ідіотських запитань, а на додачу — і до тих, хто їх ставив.

Графиня провела рукою по обличчю.

— Вибачте… Утративши Юрґена, я втратила будь-які причини жити…

Цієї миті болючу паузу перервало синювате світіння й гуркіт авто. Лаура одразу ж підійшла до вікна. У дворі шурхотіли гравієм кілька синьо-білих машин із написом «POLIZEI».

— Ваші німецькі колеги, — зауважила Лаура, витираючи сльози. — Певно, ваш приїзд не залишився непоміченим.

Ліс захоплювала ніч. А разом із нею й холод — безжальний холод сільської місцевості з його триклятою вологою, що пробирає до мозку кісток.

Застібаючи куртку, Івана краєм ока зиркнула на Ньємана, який залишався незворушним, ніби нічого й не помічав. Цей альфа-самець із підстриженим під «їжачка» попелястим волоссям й окулярами вчителя молодших класів часів Другої світової крокував просто до свого німецького альтер еґо, готовий до сутички.