Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Я біжу вгору по трапу. На шлюпковій палубі я тримаюся лівого борту і звідти деруся нагору. Моріс, мабуть, почув мене. Поки я піднімаюсь нагору, він підходить до сходів. За ним розчиняються навстіж двері, що ведуть на місток, і з’являється Кютсов. Він у халаті і босоніж. Поки вони з Морісом роздивляються один одного, я проходжу повз них на місток.

Я намацую в кишені ліхтарик. Промінь світла вихоплює обличчя Сонне. Біля штурвалу стоїть Марія.

— Відкрий мені медичну каюту, — кажу я. — Зі мною стався нещасний випадок.

Він іде попереду. Навпроти штурманської рубки він, зупинившись, обертається до мене. Я оглядаю себе. Замість тканини на колінах спортивних брюк дві криваві дірки. Обидві долоні роздерто.

— Я впала, — кажу я.

Він відкриває медичну каюту. Намагається не дивитися на мене.

Коли я сідаю і шкіра на колінах натягується, я мало не втрачаю притомності. Виникає вервечка дрібних, повних болю спогадів. Перші сходи в інтернаті й падіння на нерівній крижаній поверхні: проблиск світла, цілковита безпорадність, тепло, гострий біль, холод і важка пульсація.

— Ти можеш продезінфікувати тут?

Він дивиться вбік.

— Я не переношу вигляду крові.

Я дезінфікую сама. Руки тремтять, рідина ллється по ранах. Я накладаю стерильні компреси. Обмотую бинтом.

— Кетоган.

— Це заборонено правилами.

Я підводжу на нього очі. Він знаходить пляшку.

— І амфетамін.

У будь-якій судновій аптечці і в будь-якій експедиції є ліки, що стимулюють діяльність центральної нервової системи й швидко знімають відчуття втоми.

Він простягає мені його. Я розламую п’ять пігулок над паперовим стаканчиком з водою. Виходить дуже гірко.

Важко зробити що-небудь з руками. Він знаходить білі бавовняні рукавички, які щільно натягаються, з тих, що їх використовують алергіки.

Коли я виходжу з дверей, він намагається бадьоро посміхнутися:

— Ну що, краще?

Він справжній данець. Страх і залізна воля до того, щоб витіснити зі свідомості все, що відбувається навколо нього. Непохитний оптимізм.

Дощ не зменшується. Він немов водяні нитки, протягнуті навскоси над вікнами містка, які тепер вилискують сірим у слабкому денному світлі.

— Де Лукас?

— У своїй каюті.

З людиною, яка не спала дві доби, безглуздо говорити.

— Він виходить на вахту за годину, — каже Сонне. — У «воронячому гнізді». Він хоче сам побачити лід.

Екран одного з радарів настроєний на радіус п’ятдесят морських миль. Неподалік від краю на ньому штрихами зображено зеленуватий континент. Початок полярного льоду.

— Скажи йому, що я піднімуся до нього, — кажу я.

Палуба «Кроноса» порожня. Вона більше не схожа на частину судна. Слабке денне світло відкидає глибокі тіні, і це вже не просто тіні. У будь-якій темряві таїться пекло. У моєму дитинстві така атмосфера супроводжувала будь-яку смерть. Десь починали голосити жінки, і ми розуміли, що хтось помер, і усвідомлення цього змінювало все навколо. І навіть якщо це був травень місяць у Сіорапалуку, коли ллється, проникаючи всюди, синьо-зелене світло, що робить людей божевільними від весни, навіть якщо це було таке світло, він все одно перетворювався на холодний відблиск царства мертвих, що несподівано перемістилося на землю.

Сходи ведуть нагору по передній стороні щогли. Спостережна «бочка», «вороняче гніздо», — це пласка алюмінієва коробка з вікнами спереду і з боків. Обов’язкова для кожного судна, що плаває в льодах.

До неї двадцять метрів. На моєму рисунку «Кроноса» це не здається великою відстанню. Але дертися цим шляхом страшно. Судно б’ється об хвилі, нахиляється набік, усі рухи від центра обертання корпусу посилюються в міру того, як я піднімаюся вище, і подовжується радіус повороту.

Сходинки приводять до платформи, над якою кріпляться блоки вантажної стріли. Звідти потрапляєш на меншу платформу, а звідти через маленькі дверці — до металевої будки.

Тут ледве можна стояти на повний зріст. У темряві я бачу контури старого телеграфного апарата, кренометр, лаг, великий компас, румпель і пристрій для перемовин з містком. Коли ми увійдемо в смугу льоду, саме звідси Лукас керуватиме судном — тільки тут буде достатній огляд.

Біля задньої стіни — сидіння. Коли я входжу, він відсовується, звільняючи мені місце, я бачу його як згусток темряви. Я розповім йому про Яккельсена. На будь-якому судні у капітана є яка-небудь зброя. І в нього ще залишився його авторитет. Адже можна, напевно, якось приборкати Верлена й повернути назад. Ми могли б дійти до Сисиміута за сім годин.