Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Він не багато займався нами, дітьми, коли приїжджав. З перших шести років свого життя я запам’ятала його сліди. Запах тютюну «Латакія», який він курив. Автоклав, у якому він кип’ятив свої інструменти. Той інтерес, який він викликав, коли час від часу, надівши черевики з шипами, виходив на вулицю і розкидав відро м’ячів по щойно застиглій кризі. І той настрій, який він приносив із собою і який був сумою його почуттів до моєї матері. Таке саме заспокійливе тепло, яке, напевне, має ядерний реактор.

Яка була роль моєї матері у всьому цьому? Цього я не знаю і ніколи не дізнаюся. Люди, які розуміються на подібних речах, говорять, що коли любовний зв’язок справді зазнає краху і йде на дно, то цьому сприяють обидві сторони. Можливо. Як і всі решта, я із семи років ретельно покривала своє дитинство фальшивою позолотою, і якась її частина, напевно, потрапила і на мою матір. Але, в усякому разі, саме вона залишилася на своєму місці, і ставила тюленячі сіті, і розчісувала мені волосся. Вона була там, велика і надійна, тоді як Моріц зі своїми ключками для гольфа, щетиною на обличчі і шприцами розгойдувався, подібно до маятника, між крайніми полюсами своєї любові — від цілковитого розчинення в ній до дистанції завбільшки з усю Північну Атлантику між ним і його коханою.

Той, хто в Гренландії падає у воду, не спливає. Температура моря менше чотирьох градусів, а за цієї температури припиняються всі процеси гниття. Тому не відбувається того розпаду вмісту шлунка, який у Данії знову надає самогубцям плавучості і прибиває потопельників до берега.

Але знайшли уламки її каяка і по них визначили, що то був морж. Моржі непередбачувані. Звичайно вони обережні і надчутливі. Але коли вони запливають трохи південніше і коли цієї осені мало риби, вони перетворюються на найспритніших і найсумлінніших убивць океану. За допомогою своїх двох іклів вони можуть проламати борт судна з армоцементу. Мені довелося бачити, як одного разу мисливці піднесли тріску до морди моржа, якого вони зловили живцем. Він склав губи, як для поцілунку, а потім усмоктав у себе м’якоть риби прямо з кісток.

— Було б чудово, коли б ти змогла прийти у Свят-вечір, Смілло.

— Різдво для мене нічого не значить.

— Ти хочеш, аби твій батько сидів сам-самісінький?

Це одна з найбільш утомливих рис Моріцової вдачі, що з роками розвинулася в нього, — суміш дратівливості і сентиментальності.

— Чи не сходити тобі до «Будинку самотніх чоловіків»?

Я встаю, і він іде за мною.

— Ти страшенно бездушна, Смілло. Саме тому ти так і не змогла ні з ким ужитися.

Він такий близький до того, щоб заплакати, наскільки це взагалі для нього можливо.

— Тату, — кажу я, — випиши мені рецепт.

Він миттєво, блискавично переходить, як бувало у нього і з моєю матір’ю, від звинувачень до піклування.

— Ти хвора, Смілло?

— Дуже. Але цим клаптиком паперу ти можеш врятувати мені життя і виконати клятву Гіппократа. На ньому має бути п’ять цифр.

Він морщиться, мова йде про сокровенне, ми торкнулися життєво важливих органів — гаманця і чекової книжки.

Я надягаю шубу. Бенья не виходить попрощатися. У дверях він простягує мені чек. Він знає, що цей трубопровід — єдине, що сполучає його з моїм життям. І навіть це він боїться втратити.

— Може, Фернандо відвезе тебе додому?

І тут несподівано йому сяйнула думка.

— Смілло, — гукає він, — ти ж не збираєшся від’їжджати?

Між нами покритий снігом шматочок лужка. Замість нього міг би бути й арктичний лід.

— Дещо обтяжує моє сумління, — кажу я. — Щоб якось це поправити, потрібні гроші.

— У такому разі, — каже він, як би наполовину про себе, — боюся, що цієї суми навряд чи вистачить.

Так за ним залишається останнє слово. Не можна ж вигравати кожного разу.

Може, це випадковість, може, ні, але він приходить, коли робітники обідають і на даху — нікого. Яскраво світить, починаючи пригрівати, сонце, небо блакитне, літають білі чайки, видно верф у Лімхамні, і немає ніяких слідів того снігу, через який ми тут стоїмо. Ми з паном Рауном, слідчим державної прокуратури.

Він маленького зросту, не вищий за мене, але на ньому дуже велике сіре пальто з такими великими ватними плечима, що він схожий на десятилітнього хлопчика з мюзиклу про часи сухого закону. Обличчя у нього темне і згасле, немов застигла лава, і таке худе, що шкіра обтягує череп, як у мумії. Але очі жваві й уважні.

— Я вирішив заглянути до вас, — каже він.