Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Із кожним укинутим до кошика гроном вона пошепки сама себе лаяла.

Невдовзі навколо почався якийсь рух. Усі йшли з алейок, кудись прямували, приїжджали вантажівки. Отже, роботи припиняли. Та й споночіло, тож краще було змотувати вудки, щоби не вмерти од відчаю на морозі.

— Як справи?

До неї підійшла Рашель. Івана інстинктивно повернулася до ролі трохи розгубленої найманки.

— Що взагалі відбувається? — запитала вона недовірливим тоном.

— Ходімо зі мною.

Рашель узяла її за руку. Вони пішли проходами в протилежному від інших напрямку, віддаляючись від вервечки вантажівок. Тоді обійшли виноградник і покрокували головною дорогою, яка вела до табору сезонних робітників. За триста-чотириста метрів жінки повернули праворуч, на стежинку, вкриту листям, яке шурхотіло під ногами, ніби зім’ятий папір. Краєвид довкола плинув у пітьмі, немов судно в темних хвилях.

— Ти не маєш хвилюватися через те, що сьогодні сталося, — мовила Рашель наспівним голосом.

— Точно?

Вони зайшли в підлісок. Івана усвідомила, що тремтить майже так само, як листя дерев навколо. Вона захоплювалася власною грою, перевтілюючись у забиту сезонну робітницю.

— Ми звикли до гонінь.

Це було трохи гучно сказано — йшлося про звичайну фліківську облаву, та й усе.

— Це вся наша історія, — повела далі Рашель, не збавляючи темпу. — У XVII столітті нас спалювали, насипавши в рота пороху, щоб обличчя вибухнуло. Потім були переслідування з боку державних органів, гоніння на економічних, релігійних підставах. Для світських ми легкі жертви. Не чинимо спротиву, не даємо відсічі...

За деревами на них чекала низовина, не більша за ставок. На дні цієї ями стояла фермерська споруда, може, стодола, ніби вбудована в підніжжя схилу.

Жінки швидко проминули решту шляху. Рашель так само тримала Івану за руку, тягнучи її за собою. Флікиня бачила потилицю дівчини, чепець, плече. Вона вчувала її пташине дихання, її запах скошеної люцерни.

Вони підійшли до сараю. Споконвічна споруда із чорного дерева, на якому проглядали червоні відтінки, так ніби ці згорілі дошки ще й заіржавіли.

— Що там?

— Трактори, машини.

Найбільше там було птахів.

З-під перехрещених балок злетіла ціла зграйка, але Івана не впізнала, що це за вид. Їхні крила в усіх напрямках прорізали синю ніч, що просочувалася між дощок.

— Сідай, — наказала Рашель, кивнувши на лавку зі світлого дерева.

Вона говорила нетерплячим тоном дівчинки, яка збирається відкрити якусь таємницю своїй найкращій подрузі. Івана послухалася, дедалі більше розгублюючись. Лише за кілька секунд її очі звикли до темряви, і вона розрізнила сільськогосподарську техніку в одному з кутків. Івана навіть помітила щось схоже на фісгармонію.

Решта приміщення була порожня. Тут висів сморід гною, ніби вмерзлий у крижане повітря. Підлога, здавалося, була посипана попелом й утрамбована.

Івана пошукала поглядом Рашель, яка наповнювала ручним насосом цинковий таз у кутку. Вона поралась у цьому сараї невідомої епохи, чисте уособлення віри й обов’язку, «flawless» [12] Бездоганна (англ.) , як кажуть про діаманти. Якщо Івана виглядала так, ніби натягнула якийсь дурацький костюм, то на Рашель одяг сидів як улитий.

— Роззувайся, — сказала вона Івані, повертаючись із тазом.

— Прошу?

— Знімай взуття.

Івана здогадалася, що зараз відбуватиметься, і зіщулилась. Її бентежив не сам ритуал чи його значення. Усе було прозаїчніше — вона цілий день пітніла в своїх шкарбанах і не хотіла, щоби Рашель мала з цим справу.

Але та вже розв’язувала Івані шнурки. Учепившись за лавку, флікиня відхилилася назад, ніби на занадто крутому схилі. Анабаптистка стягнула з неї черевики й шкарпетки, не зважаючи на сморід шкіри та кислуватий запах вогкої вовни.

Не встигла Івана й слова сказати, як Рашель опустила її праву ступню в воду. Трохи звикнувши до холоду, Івана відчула, як анабаптистка легко розтирає їй пальці.

Враження від цього стурбувало її. Жінці здалося, ніби її стопи розчиняються у воді, стають плинними та прозорими. Тоді відчуття перекинулося на ноги, а потім і все її тіло перетворилося на рідку рухливу хвилю, потік, дзюрчання, що не відає земного тяжіння.

В Івани вирвалося зітхання — якийсь чуттєвий звук, який мимоволі зірвався з вуст, — а тоді вона опустила очі й побачила світлу потилицю Рашель, яка нахилилася над тазом, і її передпліччя (вона засукала рукава) — на лівому виднілася чудернацька родима пляма, схожа на хвилясту ящірку.