Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Обережно маневруючи між розкладеними на помості матеріалами й пензлями, Ньєман підійшов до свого співрозмовника.

Ще один гігант, у такому самому комбінезоні, але, до того ж, у респіраторі із захисним козирком для очей, який робив його схожим на присипану крейдою сарану. Плюс фетрові рукавички і зап’ястя, стиснуті гумками комбінезона — усе герметично й захищено від пилу.

Цієї миті Ньєман і сам не відмовився б від маски — запах клею й вогкого гіпсу щипав ніздрі.

— Що ви хотіли? — запитав Леманн, знімаючи респіратор, ніби фехтувальник — шолом.

Ньємана здивувало його обличчя: реставратор походив на мушкетера, мав біляві вуса та сяйливі, ніби самоцвіти, очі. Ідеальний кандидат на роль у фільмі плаща і шпаги.

— Я прийшов поговорити з вами про фрески в каплиці святого Амвросія.

— Слухаю.

— Ви вже почали над ними працювати?

— Ні. Я беруся до роботи після реставрації тримальних конструкцій. Після тих хлопців, які внизу.

— То ви ювелір?

Реставратор не стримався від гордої посмішки, позолоченої вусами.

— Що ви можете сказати мені про ті розписи?

— Небагато. Вони досить-таки посередні. Халтура XVIII століття.

— Думаєте, ви зможете відновити фрески, що були на обваленому склепінні?

— Щоби відповісти, я маю поглянути на рештки.

— Посланці вам їх не показали?

— Ще ні. Перепрошую.

Леманн раптом схопив кілька шматочків кераміки з миски. Взявши пензель, він мазнув їх блискучою мастикою і приклеїв до склепіння поперед себе.

— Мозаїка? — здивувався Ньєман. — Я не думав, що ця церква така стара.

— Вона й не дуже стара. Її збудували в XVII столітті. Але сюди вирішили перенести мозаїку XV століття, яка гнила в одній капличці в Калабрії, регіону, звідки походив святий Франциск із Паоли.

Він продовжував ретельно викладати фрагменти, відтворюючи малюнок, який Ньєман ніяк не міг розгледіти.

— Що ви думаєте про це прагнення посланців будь-якою ціною відновити розписи в каплиці святого Амвросія?

— Нічого. Але для них це невигідна справа. Моя робота набагато дорожча за ту галіму мазню.

Від клею досі спирало дихання, але цікавість перемогла. Ньєман підійшов, аби роздивитися малюнок, утворений скляними кубиками. Це було самітне брунатне ягня у саду, дерева в якому були позначені лише кількома рисками. Мабуть, пасхальний агнець...

Ньєман знову відступив і поглянув на реставратора, який схилився над верстаком, заваленим розчинниками, пензлями, губками, ватними паличками... Леманн походив на алхіміка, який чаклує в потаємному підземеллі.

— Або ж, — повів далі він, випроставшись і задоволено подивившись на свою роботу, — вони вірять у чутки.

— Які чутки?

Леманн підібрав ще кілька шматків смальти та доповнив зображення тварини.

— Багато хто стверджує, ніби під верхнім шаром існують давніші фрески.

Ньєман, який від початку відчував, що з тим склепінням щось не так, одразу ж зметикував:

— Які могли б мати значно більшу цінність?

Леманн був повністю поглинутий роботою.

Шматочки кераміки нерівномірно відбивали світло. Це сповнювало чорне ягня життям.

Ньєман запитав:

— Ви не робили рентген склепінь?

— Зазвичай роблю, але цього разу не зміг.

— Чому?

Митець нарешті зволив облишити свій пазл і подивився Ньєманові в очі.

— Тому що посланці суворо мені це заборонили.

— Вони не хотіли, щоб ви зазирали під фрески?

— Саме так. І не раз повторили, що я маю провести реставрацію лише верхнього шару.

Слова мушкетера відкривали перед фліком зовсім нове поле можливостей. Реальність, яка більше не мала нічого спільного з вірою посланців чи якимось таємничим ритуалом. Реальність, знайому Ньєманові набагато ліпше.

Звичайна крадіжка твору мистецтва, яка обернулася трагедією.

Ягня було завершене. Досі вологе, воно ніби народилося просто на очах, вийшло прямо з амніотичних вод світу.

Цієї миті Ньєман зрозумів, що помилився: цей темний силует був не ягням, а левом.

Без сумніву, звір Апокаліпсису.

— Скільки треба часу?

— Скільки треба часу для чого?

— Щоби зробити рентген залишків фресок у каплиці святого Амвросія.

— Почекайте, я говорив про звичайні чутки. Ніхто ніколи не знаходив доказів існування чогось більшого.

— Скільки треба часу?

— Можу взятися за це завтра вранці. Але це буде подвійний тариф.

— Обговоріть це з моїм бухгалтером, тобто з французькою жандармерією. Проблем не буде.

Ньєман кивнув реставратору на прощання й пішов, намагаючись не спіткнутися об горщики з фарбою, банки олії та миски зі смальтою.