Джон Гришэм - Фірма

— Дружина про щось знає?

— Гадаю, що ні. Вона бачить, що він якось дивно поводиться, та Козінскі все пояснює завантаженістю на роботі.

— А Ходж що?

— Наскільки нам відомо, він поки що з ефбеерівцями не мав контактів. З Козінскі балакають часто, та й то пошепки. Ходж все повторює, як він боїться, прямо до смерті боїться ФБР, і яку воно веде нечесну гру, і які вони брехливі й підступні. Без Козінскі він не ступить ні кроку.

— А якщо Козінскі зникне?

— Тоді вони візьмуться за Ходжа. Та я не думаю, що вже до цього дійшло. Трясця, Оллі, він же не якийсь там бандит! Це ж пристойний чоловік, у нього діти, і взагалі...

— Ох ти ж і чутливий! Ти, певне, думаєш, що мені це подобається? От чорт, я ж сам цих хлопців виплекав!

— Тоді наверни їх на шлях праведний, поки ще смаленим не запахло. У Нью-Йорку он вже підозрілими стають, починають ставити забагато запитань.

— Хто?

— Лазаров.

— Що ж ти їм розповів, Девашере?

— Усе — це ж моя робота. Для повного звіту тебе чекають післязавтра в Нью-Йорку.

— Чого їм треба?

— Відповідей, планів.

— Яких планів?

— Плану дій по знешкодженню Козінскі, Ходжа й Тарранса — якщо в цьому виникне потреба.

— Тарранса! Девашере, ти що, з глузду з’їхав? Не можна позбутися копа — тоді взагалі війська введуть.

— Лазаров — телепень, Оллі, ти ж це знаєш: він ідіот, та сказати йому про це буде нерозумно.

— А я скажу. От поїду до Нью-Йорка й прямо йому скажу, що він — цілковитий телепень.

— Так-так, зроби це, Оллі, зроби.

Олівер Ламберт підхопився зі стільця й попрямував до дверей.

— Наглядай ще місяць за Мак-Діром.

— Гаразд, Оллі. Б’юсь об заклад, він на це підпишеться. Ти не хвилюйся.

«Мазду» продали за двісті доларів, з яких більшу частину сплатили за оренду невеликої — дванадцять футів завдовжки — вантажівки від «U-Haul», її повернуть до філії уже в Мемфісі. Частину домашнього начиння пороздавали або викинули, а в автомобіль повантажили лише холодильник, ліжко, шафку з одягом, тумбочку, невеликий кольоровий телевізор, ящики з посудом, одягом, і ще якимись дрібничками. Заради сентиментальних спогадів прихопили й стару канапу, розуміючи, що на новому місці вона в них довго не простоїть.

Еббі тримала на руках ще й Херсі, безпородного песика, а Мітч сидів за кермом і віз їх через Бостон на південь, уперед, де на них чекало краще майбутнє. Вони вже три дні добиралися другорядними дорогами і насолоджувалися природою, і підспівували пісням по радіо. Ночі проводили в дешевих мотелях і все говорили про будинок, про «БМВ», про меблі, про дітей, про багатство. Вони опустили скло у дверцятах і підставляли обличчя вітру, поки машина мчала і досягала найвищої швидкості — майже сорок п’ять миль за годину. Десь у Пенсільванії Еббі здумала, що вони могли по дорозі заскочити до батьків у Кентуккі. Мітч на те нічого не відповів, та надалі маршрут обрав через Кароліну, Північну Кароліну й Джорджию — щоб і разу не наблизитися до кордону зі штатом ближче, ніж на двісті миль. Еббі змирилася.

До Мемфіса прибули у четвер вранці. І як їм і пообіцяли, коло гаража чекав чорний «БМВ» моделі 318-1, який так гарно там вписався! Мітч не міг відвести від авта погляду, а Еббі — від будинку. Перед ним — густий, акуратно підстрижений газон. Парканчик навколо двору сяяв свіжою фарбою. А чорнобривці вже буяли квітом.

Як і було домовлено, ключі знайшлися під відром у підсобці.

Виконавши перший, так би мовити, тест-драйв, вони швиденько розвантажили машину — аби сусіди не помітили їхніх убогих пожитків. Вантажівку відігнали до найближчого відділення фірми «υ-Haul». Потім — знов кататися на новому автомобілі!

Дизайнерка інтер’єрів, яка переробляла офіс Мітча, приїхала по полудні й принесла з собою зразки килимів, фарби, ковроліну, штор, тюлів і шпалер. Після їхньої квартири у Кембриджі пропозиція взяти декоратора здалася Еббі зайвою, та все ж вона погодилася. Мітч із ними швидко знидів, вибачився й знов подався до машини. Він здійснив тур тихим, засадженим зеленню передмістям, жителем якого він уже став. Він їхав трирядним шосе. Коли хлопчаки на велосипедах спинялись і посвистували вслід «БМВ», він задоволено всміхався. У вітанні махнув рукою поштареві, котрий ніс важку сумку, обливаючись потом. Ось і він, власною персоною, прибув — Мітчел. І. Мак-Дір, двадцятип’ятирічний випускник юридичного факультету Гарвардського університету.

О третій вони втрьох поїхали до меблевого салону, і там менеджер ввічливо повідомив, що містер Олівер Ламберт вже зробив відповідні розпорядження щодо кредиту містера Мак-Діра, і як вони побажають, можуть брати для себе все, що завгодно — сума кредиту не має обмежень. Вони одразу придбали меблі для будинку. Час від часу Мітч супив чоло, двічі відмовився від надто дорогих речей, та командувала парадом Еббі. Іноді дизайнерка розсипалася у компліментах, нахвалюючи її чудовий смак. Говорила, що з Мітчем вони зустрінуться в понеділок на роботі.