Джон Гришэм - Фірма

— Витрат багато не буде — невелика вантажівка і все.

— Ще щось цікавить, Мітчу?

— Ні, сер, я більш не можу придумати, про що запитати.

Мак-Найт склав аркуш із запитаннями і заховав до папки, тоді сперся ліктями об стіл, нахилився вперед.

— Мітчу, ми тебе не підганяємо, але відповідь потрібно дати якомога швидше. Якщо ти обереш інше місце роботи, то нам треба буде проводити співбесіди з іншими претендентами. Цей процес досить тривалий, а хотілося би, щоб новий співробітник став до праці не пізніше першого липня.

— Десять днів на роздуми вам підійде?

— Чудово. Давайте, до 30 березня, гаразд?

— Згода. Я зв’яжуся з вами раніше.

Мітч попрощався і вийшов. Ламар чекав на нього в коридорі коло кабінету Мак-Найта. Вони домовилися про вечерю о сьомій.

На п’ятому поверсі будівлі Бендіні кабінетів не було. Бенкетна зала з кухнею розташувалася в західному кінці, в центрі було кілька небілених приміщень складу, якими не користувалися, а далі стояла бетонна стіна, що відгороджувала третину поверху. В стіні були невеликі металеві двері з кнопкою виклику, над ними кріпилася камера. Двері вели до тісної кімнатки, і там вхід оберігав озброєний охоронець; ще він стежив за екранами, якими була обвішана одна стіна. А коридор зиґзаґом губився у лабіринті різних кабінетів та майстерень, в яких різні люди були зайняті таємною справою — спостереженням і збором інформації. Вікна ховали зовнішній світ за фарбою та жалюзі. Сонячне світло не мало шансів на проникнення до цієї фортеці.

Девашер, начальник служби безпеки, займав найбільший кабінет серед усіх інших — крихітних і простеньких. На стіні висів лише сертифікат, в якому зазначалося, що він тридцять років віддано прослужив у поліцейському управлінні Нового Орлеана. Це був міцний широкоплечий чоловік із невеликим черевцем та з накачаним торсом і важкою, ідеально круглою головою, на його обличчі рідко виникала усмішка. Верхній ґудзик поморщеної сорочки був розстебнутий, щоб хоч трохи вивільнити могутню шию. На плічках висів сильно поношений блейзер і груба краватка з поліестру.

У понеділок вранці, після візиту Мак-Діра з дружиною, Олівер Ламберт підійшов до металевих дверей і глянув у камеру. Натиснув двічі кнопку виклику, дочекався, коли його впустять. Він швидко пройшов покрученим коридором і зайшов до Девашера. Той струсив попіл з цигарки «Датч Мастерс» у чистесеньку попільничку. Тоді розгріб на столі папери — з’явилася дерев’яна поверхня столу.

— Здоров, Оллі. Гадаю, ти прийшов побалакати про Мак-Діра.

Девашер — єдиний в усій фірмі, хто його називав Оллі у вічі.

— Еге, і про нього теж.

— Ну що ж, він гарно провів час, фірмою був вражений. Мемфіс йому сподобався і, напевне, погодиться в нас працювати.

— Де перебували твої люди?

— В готелі вони зайняли суміжні номери. Ми прослуховували кімнати, лімузин, телефони й таке інше. Все, як зажди, Оллі.

— Давай детальніше.

— Окей. У четвер увечері вони поселилися в готелі й полягали спати. Говорили мало. У п’ятницю він ввечері розповідав їй все про фірму. Про кабінети, про людей, про тебе сказав як про хорошу і приємну людину. Я подумав, що тобі це сподобається.

— Давай далі.

— Розповів їй про вашу казкову бенкетну залу, про обід із партнерами. У деталях описав усе, що ви запропонували, вони просто впали в екстаз. Ця пропозиція перевершила в усьому всі попередні. Їй так хочеться жити в домі з доріжками, кущами й садком. А він відповів, що в них усе буде.

— А як фірма — чимось незадоволений?

— Та ні. Зауважив про відсутність кольорових і жінок, та його те не турбує.

— А дружина що?

— Вона як в раю. Сподобалося і місто, вона оцінила те, що показувала їй Квінова дружина. У п’ятницю оглядали й будинки, кілька вона вподобала.

— У вас є адреси?

— Звісно, Оллі. В суботу зранку вони викликали лімузин і об’їздили місто. Дуже вражені самим авто. Наш водій об’їжджав непевні райони, а вони приглядалися до будинків. Я так собі думаю, що вони уподобали номер 1231 на Іст-Медоубрук. Його продають, рієлтор Бетсі Белл їм усе показала. Просить сто сорок тисяч, може трохи скинути, а то зараз застій у роботі.

— Непогана частина міста. Будинок старий?

— Йому років десять-п’ятнадцять. Має три тисячі квадратних футів площі, побудований начебто в колоніальному стилі. Непогано для одного з ваших, Оллі.

— Ти впевнений, що вони захотіли цей будинок?

— Принаймні зараз вони його хочуть. Далі розмовляли про те, що за місяць, може, приїдуть і пошукають ще щось. А ви можете оплатити їм квитки на літак, коли погодяться на пропозицію. Це ж звична процедура, чи не так?