Джон Гришэм - Адвокат негідників

— Я можу поговорити з твоїм клієнтом?

— Про що?

— Про угоду, чувак.

— Звісно.

Ми підходимо до столу захисту, за яким сидить Тадео. Макс нахиляється і тихо говорить:

— Послухай, дурню, я все ще пропоную п’ять років, що насправді означає вісімнадцять місяців. Ненавмисне вбивство. Якщо відмовляєшся — значить, в тебе справді розум потьмарений, бо тобі світить двадцять років.

Тадео, здається, його ігнорує. Він лише посміхається і заперечливо хитає головою. Зараз він ще упевненіший, бо Міґель знайшов гроші і передав конверт Суарезу. Однак я про це дізнаюся, коли буде вже запізно.

Після перерви збираємося в кабінеті судді, де перед Повільно стоїть пластикова тарілка з порізаними морквою і селерою — ми ніби перервали їй обід.

— Пане Руд, — звертається вона, — як щодо угоди про визнання провини? Наскільки я розумію, пропозиція угоди ще дійсна.

Я знизую плечима:

— Так, пані суддя, я обговорював це зі своїм клієнтом, як і пан Манчіні. Малий не визнаватиме провину.

— Що ж, ми тут спілкуємось не під протокол, — каже вона. — Тепер, коли я побачила докази, я схиляюся до більш суворого вироку, скажімо, до двадцятирічного терміну. Я не купилася на маячню про неосудність, присяжні також. То був жорстокий напад, він добре розумів, що робив. Гадаю, двадцять років — належне покарання.

— Чи можу я передати це своєму клієнту? Без протоколу, звісно?

— Зробіть таку ласку.

Вона вмочає шматочок селери в сільничку і переводить погляд на Манчіні:

— Що у вас далі?

— У мене ще тільки один свідок, доктор Левондовскі, але я не впевнений, що він мені потрібен, — відповідає Макс. — Як ви думаєте, пані суддя?

Повільно відкушує кінчик стеблини.

— Вирішувати вам, але, як на мене, присяжні готові. — Чавк, чавк. — Пане Руд?

— Ви радитеся зі мною?

— А чому б і ні? — каже Макс. — Уяви себе на моєму місці і прийми рішення.

— Ну, Левондовскі просто повторить те, що сказав Вейфер. Я колись його вже допитував, з ним усе гаразд, але я вважаю Вейфера набагато кращим свідком. Я б на цьому зупинився.

Макс погоджується:

— Думаю, ти правий. Ми на цьому закінчимо.

Оце єдність — справжня тобі команда.

Поки Макс виголошує заключну промову, продовжую поглядати на Естебана Суареза, цілком захопленого спогляданням власних ніг. Він ніби загорнувся в кокон і, Здається, нічого не чує. Щось у цьому хлопцеві змінилося. Я на якусь мить замислююсь, чи вдалося Міґелю до нього дістатися. Якщо не з грішми, то з погрозами, із залякуванням. Може, він пообіцяв кілька фунтів кокаїну.

Максу чудово вдається резюмувати справу. Дяка богам, він не показує знову того клятого відео. Він наголошує на незаперечному факті, що Тадео міг не планувати смертельного нападу на Шона Кінґа, але він, очевидно, прагнув завдати фізичної шкоди. Він не збирався убивати рефері, але фактично убив. Він міг завдати одного удару, або двох, і зупинитися. Був би винен у нападі, а не в тяжкому злочині. Але ж ні! Двадцять два удари, завдані добре тренованим бійцем, визнаною метою якого було бачити, як кожен його опонент залишає ринг на ношах. Що ж, своєї мети він досяг.

Шона Кінґа винесли на ношах, і більше він не піднявся.

Макс не піддається природній для прокурора схильності тягнути свою пісню надто довго. Присяжні на його боці, і він це відчуває. Думаю, це всі відчувають, за винятком хіба що мого клієнта.

Я починаю твердженням, що Тадео Запате — не вбивця. Він жив у нетрях, бачив чимало насильства, навіть втратив брата у безглуздих бандитських розбірках. Він усе це пережив і не хоче до цього повертатися. Саме тому він не має судимості: не було застосування сили поза рингом. Я походжаю туди й сюди перед боксом присяжних, кожному дивлюсь в очі, пробую достукатись. Судячи з вигляду Суареза, йому хочеться сховатися подалі.

Намагаюсь викликати співчуття, злегка торкаюся питання знетямлення. Прошу присяжних винести вердикт «не винен» або, як альтернативу, визнати вбивство ненавмисним. Повернувшись за стіл захисту, зауважую, що Тадео відсунув свій стілець від мого якнайдалі.

Суддя Фабіно інструктує присяжних, і вони залишають залу о 15:00. Починається очікування. Цікавлюся у пристава, чи може Тадео побути зі своїми рідними у судовій залі, поки присяжних нема. Той радиться зі своїми колегами, а тоді неохоче погоджується. Тадео виходить з-за перегородки і сідає у передньому ряду. Його мама, сестра, кілька племінниць і племінників обсідають його, всі щиро плачуть. Пані Запате фізично не торкалася свого сина стільки місяців, що тепер не відриває від нього рук.