Джон Гришэм - Адвокат негідників

Я прошмигую до чоловічої вбиральні, пригинаюсь за кількома штучними вазонами в горщиках на полиці і бачу саме те, що хотів побачити. Поспішаю назад за наш столик, підтверджую усе Наомі.

Я подумую про те, щоб піти звідси й уникнути незручного становища. Ми не хочемо, щоб нас побачила Джудіт, і я цілком упевнений, що вона не хоче, щоб ми бачили її.

Вирішую відправити Наомі до машини, а тоді зіпсувати Джудіт її миле рандеву. Побачити, як вона нітиться і починає відбріхуватись — оце буде круто. Запитаю, як Ава, вітання передам.

Замислююсь про Старчера і про можливі наслідки для протистояння, що триває між його біологічними батьками. Його мами офіційно не є одруженими, тож, як на мене, зовсім не проблема, що один чи обоє з батьків зустрічаються з іншими жінками, однак я дуже сумніваюся, що в них настільки вільні стосунки. Звідки мені знати їхні звичаї? Але якщо Ава дізнається, буде тільки більше сутичок, більше страждань для дитини. Ну і більше аргументів на мою користь.

Вирішую зателефонувати Напарнику, щоб він постежив за Джудіт, може, зробив кілька фото.

Поки я думаю про все це, попиваючи віскі сауер, Джудіт виходить з-за рогу і прямує просто до нашого столика. Здалеку бачу, як її подруга поспіхом виходить з ресторану, наостанок крадькома кинувши через плече промовистий погляд. Джудіт перемикається в режим справжньої стерви:

— Ну-ну, не чекала вас тут зустріти.

Я не збираюсь дозволити їй залякати Наомі, не допущу, щоб Наомі постраждала.

— Я теж не чекав тебе зустріти, — кажу я. — Ти тут сама?

— Так, — відповідає вона. — Просто зайшла по їжу на винос.

— Он як. А що ж то за дівчина?

— Яка дівчина?

— Дівчина в кабінці. Коротке світле волосся, зачесане набік, як тепер модно. Дівчина, яка ледь в’язи не скрутила, вибігаючи за двері. Ава про неї знає?

— А, та дівчина. Це просто подруга. А школа дозволяє вчителям ходити на побачення з батьками учнів?

— Це не схвалюється, але й не забороняється, — холодно відрізає Наомі.

— А Ава дозволяє тобі ходити на побачення з іншими людьми? — питаю я.

— Це було не побачення. Вона просто подруга.

— То навіщо ти про неї збрехала? Навіщо збрехала про їжу на винос?

Вона пропускає мої слова повз вуха, дивиться на Наомі.

— Здається, я маю повідомити про це у школу.

— Уперед, — кажу я. — Я повідомлю про це Аві. Старчером вона займається, поки ти пустуєш?

— Я не пустую, а мій син тебе більше не стосується. Ти проморгав його минулого тижня.

Низенький таєць у костюмі наближається і з широкою усмішкою питає:

— У вас усе гаразд?

— Так, вона вже йде, — запевняю я. Дивлюсь на Джудіт. — Будь ласка. Ми хочемо зробити замовлення.

— Побачимось у суді, — шипить вона і розвертається на підборах. Дивлюсь, як вона йде, — не несе вона з собою ніякої їжі. Низенький таєць, не припиняючи усміхатися, зникає. Допиваємо напої і нарешті дивимось меню.

За кілька хвилин кажу:

— Нашій таємниці нічого не загрожує. Вона нічого не повідомить школі, бо знає, що я зателефоную Аві.

— Ти справді так зробиш?

— Не змигнувши оком. Це війна, Наомі, війна без правил і без натяку на чесну боротьбу.

— Ти хочеш опікуватися Старчером?

— Ні. З мене не настільки хороший батько. Але я хочу залишитися значимим у його житті. Хтозна? Колись ми з ним можемо стати друзями.

Ніч ми проводимо у неї, спимо в суботу допізна. Ми обоє стомлені. Прокидаємося від звуків сильного дощу, вирішуємо приготувати омлет і з’їсти його в ліжку.

Останнім від сторони захисту свідчить сам підзахисний. Перед ніж викликати його в понеділок вранці, передаю судді і прокурору лист, якого я написав до Тадео Запате. Листом я письмово інформую його про те, що свідчитиме він усупереч порадам власного адвоката. Напередодні я тренував його дві години, і він вважає, що готовий.

Він присягається казати правду, нервово посміхається присяжним, і тут же усвідомлює, що бути на місці свідка доволі страшно. Усі витріщаються на нього, чекаючи, що ж він може сказати у свій захист. Судовий репортер запише кожне слово. Суддя зволікає, ніби готова виголосити швидкий вирок. Прокурору не терпиться на нього накинутись. Його мама в далекому задньому ряду має дуже схвильований вигляд. Він набирає повні груди повітря.

Розпитую про його минуле — сім’ю, освіту, роботу, відсутність судимостей, боксерську кар’єру й успіхи у змішаних єдиноборствах. Присяжним, як і решті присутніх, відео набридло, тож я його не показуватиму. Згідно з нашим сценарієм, говоримо про бій, і він докладно описує, що значить отримати так багато ударів. І йому, і мені відомо, що Краш не завдав багато серйозних ударів, але в журі цього ніхто не розуміє. Він розповідає присяжним, що не пам’ятає завершення поєдинку, але може пригадати розмиту картину того, як руку його супротивника підносять на знак перемоги, якої той не заслужив. Так, він зірвався, хоч він і справді не може згадати усього. Його переповнило відчуття несправедливості. Його позбавили кар’єри, вкрали успіх. Наступне, що він пам’ятає, — він у роздягальні, а на нього дивляться двоє копів. Він запитав у копів, хто переміг в поєдинку, і один з них перепитав: «У якому?» Вони одягнули на нього кайданки і пояснили, що його заарештовано за напад за обтяжливих обставин. Це збило його з пантелику, він не міг збагнути, що відбувалося. У в’язниці інший коп сказав йому, що Шон Кінґ у критичному стані. Він, Тадео, розплакався.